Тривалість:
20.08.18 – 27.08.18
Бюджет: 1500
грн.
«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» , а звіт
із подорожі все одно доведеться писати.
20.08.18 – 21.08.18
Виїхали ми
потягом Харків – Львів, що йде об 11 pm. 20 серпня і прибули до Львову десь
близько 4 – 5 вечора наступного дня.
Там нас чекав заздалегідь зарезервований
hostel. До речі дуже непоганий, мав навіть тостер, з допомогою якого ми зранку
22 зробили смачний сніданок. Крім того, зустріли у кімнаті для відпочинку
туриста, який тільки повернувся із Чорної гори. Він нас дещо полякав погодою,
адже усі 4 дні, що він із компанією були в поході йшов дощ…
22.08.18
22 о 6:50 від
приміського вокзалу м. Львів йшла
електричка до Трускавця – досить зручно і недорого. Трохи цікава історія
сталася на залізничному вокзалі Трускавця. Вирішили ми там зазирнути до
«відомої усім кімнати», до речі вхід туди безкоштовний з квитками, але з чомусь
із квитками потягів, які відправляються, а не прибувають (ну так, дуже
логічно). І так як нам не знайшли решти ні зі 100 ні з 200 грн., то сказали, що
є тут десь така ж кімнатка, але безкоштовна. Її ми і вирішили знайти.
Тричі пройшлись
сходами угору і вниз, поки я таки до жіночки, що нам розповіла про «чарівні двері»,
не підійшла і не попросила прокласти точний маршрут. Як виявилося, кімната
знаходиться у коридорі для співробітників на 3 поверсі (ну так, звісно, як ми
не здогадалися).
Доїхавши до
автовокзалу маршруткою, що йде від залізничного, і завернувши трохи від нього
до того місця де стає автобус на Східницю, ми зняли рюкзаки і зайняли
очікувальну позицію. Люди на зупинці стояли дуже привітні, сказали який буде
автобус і що їм навіть подзвонили, що він уже на під’їзді. Коли ми сіли в нього
на задні сидіння, мали змогу поспілкуватися із хлопцем, який працює далекобійником
і везе своїх племінників у Аквапарк та до Фортеці Тустань (як виявилося пізніше).
Ми теж туди прямували, розговорилися про різні смаколики і солодощі з різних
країн. Він же, недовго думаючи, відкрив рюкзак і дістав шоколадку зі словами:
«Ось вам, дівчата, спробуєте гарний німецький шоколад». Ми подякували і вийшли на
необхідній нам зупинці. До Урича, де знаходиться Фортеця Тустань, ми йшли
дорогою і щоб було не так нудно, купили собі по порції малини.
І ось ідемо ми, ідемо і раптом зупиняється машина і уже знайомий нам хлопець запрошує підвезти, бере рюкзаки і закидає їх до багажника. Пощастило нам, а то б ще годину – дві йшли розпеченою трасою. На цьому сюрпризи не закінчилися, однак уже були не такі приємні.
Коли ми
дісталися Тустані, виявилося, що вхід до фортеці платний, та ще й вартує 50
грн., а нам треба швидко поїсти і йти далі – вирішили до середини не заходити.
Перекусили поблизу, знайшли гарне облаштоване місце: приготували гречку,
нарізали сала… А на десерт у нас був чай і німецький шоколад із карамеллю. Що
може бути краще.
Із Тустані на
Парашку просто так не вийдеш. Виявилося, нам спочатку треба дійти чи доїхати до
с.Корчин, а відстань туди не багато не мало 16,3 км. До речі, їздить автобус.
Та, щоб його не чекати, ми вирішили йти потихеньку. І тут нам знову пощастило,
зупинився якийсь хлопець із двома подругами і взяли нас до Корчину.
Початок нашої
подорожі видавався кумедним і навіть закралася думка, що такими темпами ми цей
похід здійснимо не за 5 днів а за 3 (якщо так будуть підкидувати). Ну ну…
На шляху до
Парашки є гарний водоспад, називається Гуркало. Від Корчину до нього всього 5,5
км. пішки. Однак, у цей день ми до нього трохи не дійшли і вирішили заночувати
у місці, що буде найкращим для стоянки. Місце виявилося ну просто «супер
підходящим», бо коли палатка стояла на своєму місці, а каша уже кипіла,
під’їхала чергова машина із лісом (чи для лісу) і хлопець у ній запитав: «Ви
тут до котрої? О 6 значить встаєте? Бо тут машина буде зранку розвантажуватися.
Може вас до Парашки підкинути». Умовно цей день можна було б назвати great autostop, якби нас
дійсно підкинули до г.Парашка, але ми відмовилися (ще палатку складати, а із
кашею що, та і водоспаду ми не бачили). На тому й порішили.
3.08.18
Я ніч спала
непогано і лише раз вставала. Мій компаньйон на жаль не дуже, бо чула багато
машин проїжджало із лісом. Поснідали ми, потім усе склали. Намет був росяним,
тому довелося пакувати вологим і сушити вже пізніше. А нас чекав водоспад.
Ну він міг би
і не дочекатися, якби ми, після того як минули декілька кілометрів, не вирішили
повернути назад до стоянки, де останній раз бачили людей. Ще минулого дня ми
зустріли туристів, що йшли від села на водоспад і поверталися назад. То вони
казали, що ви могли б заночувати біля водоспаду, там стоянка над ним. Це навело
на підозри тепер. І не дарма, повернувшись трохи назад виявилося, що там таки
«на нас чекає водоспад Гуркало». Дуже гарне місце, ну дуже.
Зробивши
знімки і насолодившись видами ми вирішили йти далі. До славнозвісної гори
залишалося 6,2 км. Та шлях виявився не простий, ой який же не простий. Спочатку
було болото…справжнє…бррррр…Потім куширі… Потім «чувак» який сказав «ти туда нє
ході, ти сюда ході», бо тут ніби краще. І справді, спочатку було краще і навіть
мітки із маршрутом були, а потім … мітки скінчилися і стало раптово ой як
краще…
Не буду перераховувати ту купу негарних слів, що виникала у моїй голові, поки ми дерлися по зваленим мокрим і трухлявим деревам (по маршруту яких таки стояли мітки), чи зарослим чагарникам, чи мокрому листю під кутом 80 градусів, не менше.
Скажу лише, що стежку таки ми знайшли, з допомогою гул мапс і GPRS. «Намахалися» ми конкретно і
сіли навіть перекусити горішками і родзинками, чого не робили раніше. Дещо
пізніше пообідали, висушили палатку, погодували комарів і рушили далі.
Зустріли, нарешті, людей («Люди...ура, ми на правильному шляху»), які нам
сказали, що через годину доберемося до Парашки (ага… зараз…не вірте людям, що
уже спускаються і картам гугл, вони ніколи час правильно не рахують).
Через години
чотири ми були на г.Парашка і …вона дійсно була варта того … (ну звичайними
словами цього не описати).
Тепер перед
нами був вибір: чи йти до джерела, до якого, як сказали хлопці ще година
(пам’ятаєте про людей і гугл карти?!) чи заночувати десь тут без води. Добре,
що я відкрила MapsMe,
тоді мені показало, що виявляється за 300 м від нас знаходиться джерело, якраз
на попередній стоянці, яку ми обійшли, думаючи, що той, хто зупинявся там був насправді
несповна розуму, бо тут ні води ні чогось особливого… Виявилося, це не зовсім
так. Звісно, джерело було маленьким і мало вигляд невеличкої огородженої
деревиною і камінням «дірочки» і щоб його дістатися необхідно було дуже круто
спускатися, однак це було джерело, а значить нам вистачить води і на вечерю і на
сніданок (ну так, душ не передбачено).
24.08.18 «Найкращий День Незалежності»
Ночувати було
тепло, прокинулися ми рано, навіть не боліло особливо нічого. І ранок був
просто неймовірним…Насолоджуватися ним можна було вічно… Ну і влаштувати
фотосет було просто необхідно…
Далі був спуск
із гори, стоянка на обід, набір води на наступному джерелі (про який нам казали
хлопці і до якого ми йшли години 2-3). І
коли ми нарешті дісталися до м.Сколе в небі почало гриміти…
Виручив знову MapsMe, адже допоміг знайти, як я
думала кемпінг поблизу наступного водоспаду під назвою Кам’янка. До цієї бази
ми доїхали на маршрутці і буквально кілометр пройшли пішки.
Як виявилося,
кемпінгом на карті була відмічена туристична база «Карпати» і…нас просто не
пустили, бо свято і місця всі зарезервовані заздалегідь і ми можемо розкласти
палатку біля річки…Але був і плюс, нам дозволили прийняти гарячий душ, що було
просто подарунком із неба після всього того хаосу, що нам довелося пройти.
Під час
встановлення намету прозвучало запитання від нашого сусіда «doyouneedahammer?». Не
розуміючи що і як ми декілька разів перепитали, а потім прозвучало питання, на
яке мабуть кожна із нас може відповісти навіть якщо її розбудять уночі: «Do you speak English?» Ми закивали
і в один голос відповіли: «Yes». Наш сусід виявився іспанцем, якого ми
вирішили взяти в свою компанію і залучити до свого шаленого відпочинку у
Карпатах, а саме поїхати з нами до водоспаду Кам’янка (всього 3 км) і Скель
Довбуша (всього 20 км). Забула сказати, хлопець приїхав на фургоні, який був
повністю переобладнаний для подорожей і ночівлі. За фахом він механік у
військовій частині. Мав наступного дня ввечері бути у Тернополі (ну ну…).
Вечір був
чудовий. З нас гречка, тунець і огірки, з нього салат, сосиски і хлібці… Ранок
обіцяв бути гарним (правда іспанець не погодився вставати рано, сказав о 8 саме
те, хоча ми і пропонували, щоб точно усе встигнути).
25.08.18
Але його мріям
не дано було здійснитися. Адже десь о 6:30 до річки від санаторію попрямували
«редиски», тобто «негарні люди», щоб скупнутися, а заодно розповісти усім
оточуючим як це… занурюватися у холодну воду. Прокинулися всі…Ну наша компанія
точно. Іспанець навіть розповів «як він любить Україну і українців…»
Після
спільного сніданку і кави, вирішили не гаяти часу і прямувати на водоспад. Так
і зробили.
Однак
виявилося, що доїхати до Кам’янки було складно, але можливо, а от Скелі Довбуша
займали 76 км і ще незрозуміло скільки пішки. Порахувавши, що від нашого місця
до Скель виявляється 12 км, вирішили йти пішки. Звісно, вирішальне слово було
за чоловіком, який сказав: «Та що там 12 км., фігня. Туди й назад 24. Та я
кожного ранку по 10 км пробігаю». Ok, любий, як скажеш. Що ж… Вперед
до пригод.
Пригоди не
змусили себе чекати. Туди ми дісталися непогано, стежка тільки заросла і майже її
не видно, без телефону і навігатору не знайти. Коли ж ми майже дійшли до місця,
що було досить складно, виявилося, що проблема із водою, про яку ми турбувалися,
то не проблеми, адже її ще можна знайти, а от де зарядити телефон, що майже
сів, ото справжня проблема…
І того, на
зворотному шляху ми маємо телефон із 3% заряду і, щоб було не так нудно, дощ…
Коли нам
залишалося трохи більше 4 км. до місця, де залишений був автомобіль, телефон повідомив:
«Манав я на вас. Добирайтеся самі і …здох».
Добиралися ми
просто неймовірно …нас вів іспанець по гирлу річки і… використовували телефон
мого компаньйона, щоб хоч бачити напрямок, у якому нам рухатися. Через годинки
дві хащів, кропиви, води, ліан і каміння… ми таки дісталися до людей. Мокрі але
щасливі сіли до фургону і поїхали до тієї стоянки, де перед цим були.
Ми були дуже
раді, що пригоди на цьому закінчилися. Однак, чи дійсно це було так…
Загриміло і
почав накрапати невеличкий дощ… Мені пропонували поставити палатку під тент
фургону, однак що може зробити палатці якийсь дощ, особливо MSRській. Ну ну… Не можна бути такою
самовпевненою… Палатка була повністю мокра… Каремат теж. Спальник зачепило
тільки трохи. Ми були сухі, і рюкзаки теж, але це не дуже радувало. Мені себе
хотілося стукнути але, на жаль, це б не допомогло.
Ночували усі у
фургоні. Я на передньому сидінні у позі «ненародженого маляти», спала години 4
і то добре, що спала, бо нили порізи і пожалені кропивою місця, а ще дуже
крутило ноги. Було просто непереборне бажання, щоб скоріше настав ранок…
26.08.18
Зранку ми
поснідали вівсянкою і поїхали до вокзалу Сколе. На жаль, квитків на скорий
потяг не було, а зайцями нас не взяли, тому ми їхали електричкою. Це було…
(знову купа негарних слів).
Коли ми зайшли
електричка була вже повна, а зайшло нас багацько. Стояли у тамбурі. І не просто
стояли, а стояли як «у тролейбусі в час пік».
А їхати ж то всього 3 години… Всього три години стоячи у переповненому
вагоні… Ну так, дуже весело.
У Львові
висушили намет, купили трохи їжі у потяг і пішли його зустрічати.
У потязі нам пощастило
із компанією, адже це були чудові дві жінки, які нам дозволили розвісити речі
просто у купе. Мої після того, як я розвісила їх сушитися попереднього дня і
раптово почався дощ (ну той, який залив палатку), були абсолютно мокрі. Ще нас
чекав бонус на вечерю, адже іспанець нам віддав свій пайок, що йому видають у їх
військовій частині. Трохи засолодко як на мене, але як кажуть «дають – бери,
б’ють – тікай». У пайку були із їстівного: згущене молоко, шоколадка, галетне
печиво, вівсянка, какао… (ніби все).
Як дісталася
до Києва, а потім до Полтави розповідати не буду, бо це не настільки цікаво, як
описані до цього події, а тому закінчу висловом, який дійсно охарактеризував
весь похід: «Жінка захоче – і крізь скелю пройде».
ЗІ: Ще була одна приємність, про яку забула розповісти, а саме: буквально на три хвилинки зупинилися у м.Ковель. Це було ніби занурення у дитинство, адже за пів години від нього я проводила майже кожне літо, а в сам Ковель їздила досить часто. Ностальджи...
Звіт подорожі «Львівські Бескиди»
by
1
on
23:20
Тривалість: 20.08.18 – 27.08.18 Бюджет: 1500 грн. «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» , а звіт із подорожі все одно доведетьс...
