Crazy_Tourist

Тривалість: 20.08.18 – 27.08.18

Бюджет: 1500 грн.

«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» , а звіт із подорожі все одно доведеться писати.

20.08.18 – 21.08.18

Виїхали ми потягом Харків – Львів, що йде об 11 pm. 20 серпня і прибули до Львову десь близько 4 – 5 вечора наступного дня.

Там нас чекав заздалегідь зарезервований hostel. До речі дуже непоганий, мав навіть тостер, з допомогою якого ми зранку 22 зробили смачний сніданок. Крім того, зустріли у кімнаті для відпочинку туриста, який тільки повернувся із Чорної гори. Він нас дещо полякав погодою, адже усі 4 дні, що він із компанією були в поході йшов дощ…

22.08.18

22 о 6:50 від приміського вокзалу м. Львів йшла електричка до Трускавця – досить зручно і недорого. Трохи цікава історія сталася на залізничному вокзалі Трускавця. Вирішили ми там зазирнути до «відомої усім кімнати», до речі вхід туди безкоштовний з квитками, але з чомусь із квитками потягів, які відправляються, а не прибувають (ну так, дуже логічно). І так як нам не знайшли решти ні зі 100 ні з 200 грн., то сказали, що є тут десь така ж кімнатка, але безкоштовна. Її ми і вирішили знайти.

Тричі пройшлись сходами угору і вниз, поки я таки до жіночки, що нам розповіла про «чарівні двері», не підійшла і не попросила прокласти точний маршрут. Як виявилося, кімната знаходиться у коридорі для співробітників на 3 поверсі (ну так, звісно, як ми не здогадалися).

Доїхавши до автовокзалу маршруткою, що йде від залізничного, і завернувши трохи від нього до того місця де стає автобус на Східницю, ми зняли рюкзаки і зайняли очікувальну позицію. Люди на зупинці стояли дуже привітні, сказали який буде автобус і що їм навіть подзвонили, що він уже на під’їзді. Коли ми сіли в нього на задні сидіння, мали змогу поспілкуватися із хлопцем, який працює далекобійником і везе своїх племінників у Аквапарк та до Фортеці Тустань (як виявилося пізніше). Ми теж туди прямували, розговорилися про різні смаколики і солодощі з різних країн. Він же, недовго думаючи, відкрив рюкзак і дістав шоколадку зі словами: «Ось вам, дівчата, спробуєте гарний німецький шоколад». Ми подякували і вийшли на необхідній нам зупинці. До Урича, де знаходиться Фортеця Тустань, ми йшли дорогою і щоб було не так нудно, купили собі по порції малини.

І ось ідемо ми, ідемо і раптом зупиняється машина і уже знайомий нам хлопець запрошує підвезти, бере рюкзаки і закидає їх до багажника. Пощастило нам, а то б ще годину – дві йшли розпеченою трасою. На цьому сюрпризи не закінчилися, однак уже були не такі приємні.

Коли ми дісталися Тустані, виявилося, що вхід до фортеці платний, та ще й вартує 50 грн., а нам треба швидко поїсти і йти далі – вирішили до середини не заходити. Перекусили поблизу, знайшли гарне облаштоване місце: приготували гречку, нарізали сала… А на десерт у нас був чай і німецький шоколад із карамеллю. Що може бути краще.

Поблизу того чудового місця ми зустріли хлопців, які поверталися із г.Парашка, подорож до якої нас чекала найближчим часом. Однак, щоб дістатися до неї ще доведеться напружитися і добряче…

Із Тустані на Парашку просто так не вийдеш. Виявилося, нам спочатку треба дійти чи доїхати до с.Корчин, а відстань туди не багато не мало 16,3 км. До речі, їздить автобус. Та, щоб його не чекати, ми вирішили йти потихеньку. І тут нам знову пощастило, зупинився якийсь хлопець із двома подругами і взяли нас до Корчину.

Початок нашої подорожі видавався кумедним і навіть закралася думка, що такими темпами ми цей похід здійснимо не за 5 днів а за 3 (якщо так будуть підкидувати). Ну ну…

На шляху до Парашки є гарний водоспад, називається Гуркало. Від Корчину до нього всього 5,5 км. пішки. Однак, у цей день ми до нього трохи не дійшли і вирішили заночувати у місці, що буде найкращим для стоянки. Місце виявилося ну просто «супер підходящим», бо коли палатка стояла на своєму місці, а каша уже кипіла, під’їхала чергова машина із лісом (чи для лісу) і хлопець у ній запитав: «Ви тут до котрої? О 6 значить встаєте? Бо тут машина буде зранку розвантажуватися. Може вас до Парашки підкинути». Умовно цей день можна було б назвати great autostop, якби нас дійсно підкинули до г.Парашка, але ми відмовилися (ще палатку складати, а із кашею що, та і водоспаду ми не бачили). На тому й порішили.

3.08.18

Я ніч спала непогано і лише раз вставала. Мій компаньйон на жаль не дуже, бо чула багато машин проїжджало із лісом. Поснідали ми, потім усе склали. Намет був росяним, тому довелося пакувати вологим і сушити вже пізніше. А нас чекав водоспад.

Ну він міг би і не дочекатися, якби ми, після того як минули декілька кілометрів, не вирішили повернути назад до стоянки, де останній раз бачили людей. Ще минулого дня ми зустріли туристів, що йшли від села на водоспад і поверталися назад. То вони казали, що ви могли б заночувати біля водоспаду, там стоянка над ним. Це навело на підозри тепер. І не дарма, повернувшись трохи назад виявилося, що там таки «на нас чекає водоспад Гуркало». Дуже гарне місце, ну дуже.

Зробивши знімки і насолодившись видами ми вирішили йти далі. До славнозвісної гори залишалося 6,2 км. Та шлях виявився не простий, ой який же не простий. Спочатку було болото…справжнє…бррррр…Потім куширі… Потім «чувак» який сказав «ти туда нє ході, ти сюда ході», бо тут ніби краще. І справді, спочатку було краще і навіть мітки із маршрутом були, а потім … мітки скінчилися і стало раптово ой як краще…

Не буду перераховувати ту купу негарних слів, що виникала у моїй голові, поки ми дерлися по зваленим мокрим і трухлявим деревам (по маршруту яких таки стояли мітки), чи зарослим чагарникам, чи мокрому листю під кутом 80 градусів, не менше.

Скажу лише, що стежку таки ми знайшли, з допомогою гул мапс і GPRS. «Намахалися» ми конкретно і сіли навіть перекусити горішками і родзинками, чого не робили раніше. Дещо пізніше пообідали, висушили палатку, погодували комарів і рушили далі. Зустріли, нарешті, людей («Люди...ура, ми на правильному шляху»), які нам сказали, що через годину доберемося до Парашки (ага… зараз…не вірте людям, що уже спускаються і картам гугл, вони ніколи час правильно не рахують).

Через години чотири ми були на г.Парашка і …вона дійсно була варта того … (ну звичайними словами цього не описати).

Тепер перед нами був вибір: чи йти до джерела, до якого, як сказали хлопці ще година (пам’ятаєте про людей і гугл карти?!) чи заночувати десь тут без води. Добре, що я відкрила MapsMe, тоді мені показало, що виявляється за 300 м від нас знаходиться джерело, якраз на попередній стоянці, яку ми обійшли, думаючи, що той, хто зупинявся там був насправді несповна розуму, бо тут ні води ні чогось особливого… Виявилося, це не зовсім так. Звісно, джерело було маленьким і мало вигляд невеличкої огородженої деревиною і камінням «дірочки» і щоб його дістатися необхідно було дуже круто спускатися, однак це було джерело, а значить нам вистачить води і на вечерю і на сніданок (ну так, душ не передбачено).

24.08.18 «Найкращий День Незалежності»

Ночувати було тепло, прокинулися ми рано, навіть не боліло особливо нічого. І ранок був просто неймовірним…Насолоджуватися ним можна було вічно… Ну і влаштувати фотосет було просто необхідно…

Далі був спуск із гори, стоянка на обід, набір води на наступному джерелі (про який нам казали хлопці і до якого ми йшли години 2-3). І коли ми нарешті дісталися до м.Сколе в небі почало гриміти…

Виручив знову MapsMe, адже допоміг знайти, як я думала кемпінг поблизу наступного водоспаду під назвою Кам’янка. До цієї бази ми доїхали на маршрутці і буквально кілометр пройшли пішки.

Як виявилося, кемпінгом на карті була відмічена туристична база «Карпати» і…нас просто не пустили, бо свято і місця всі зарезервовані заздалегідь і ми можемо розкласти палатку біля річки…Але був і плюс, нам дозволили прийняти гарячий душ, що було просто подарунком із неба після всього того хаосу, що нам довелося пройти.

Під час встановлення намету прозвучало запитання від нашого сусіда «doyouneedahammer?». Не розуміючи що і як ми декілька разів перепитали, а потім прозвучало питання, на яке мабуть кожна із нас може відповісти навіть якщо її розбудять уночі: «Do you speak English?» Ми закивали і в один голос відповіли: «Yes». Наш сусід виявився іспанцем, якого ми вирішили взяти в свою компанію і залучити до свого шаленого відпочинку у Карпатах, а саме поїхати з нами до водоспаду Кам’янка (всього 3 км) і Скель Довбуша (всього 20 км). Забула сказати, хлопець приїхав на фургоні, який був повністю переобладнаний для подорожей і ночівлі. За фахом він механік у військовій частині. Мав наступного дня ввечері бути у Тернополі (ну ну…).

Вечір був чудовий. З нас гречка, тунець і огірки, з нього салат, сосиски і хлібці… Ранок обіцяв бути гарним (правда іспанець не погодився вставати рано, сказав о 8 саме те, хоча ми і пропонували, щоб точно усе встигнути).

25.08.18

Але його мріям не дано було здійснитися. Адже десь о 6:30 до річки від санаторію попрямували «редиски», тобто «негарні люди», щоб скупнутися, а заодно розповісти усім оточуючим як це… занурюватися у холодну воду. Прокинулися всі…Ну наша компанія точно. Іспанець навіть розповів «як він любить Україну і українців…»

Після спільного сніданку і кави, вирішили не гаяти часу і прямувати на водоспад. Так і зробили.

Однак виявилося, що доїхати до Кам’янки було складно, але можливо, а от Скелі Довбуша займали 76 км і ще незрозуміло скільки пішки. Порахувавши, що від нашого місця до Скель виявляється 12 км, вирішили йти пішки. Звісно, вирішальне слово було за чоловіком, який сказав: «Та що там 12 км., фігня. Туди й назад 24. Та я кожного ранку по 10 км пробігаю». Ok, любий, як скажеш. Що ж… Вперед до пригод.

Пригоди не змусили себе чекати. Туди ми дісталися непогано, стежка тільки заросла і майже її не видно, без телефону і навігатору не знайти. Коли ж ми майже дійшли до місця, що було досить складно, виявилося, що проблема із водою, про яку ми турбувалися, то не проблеми, адже її ще можна знайти, а от де зарядити телефон, що майже сів, ото справжня проблема…

І того, на зворотному шляху ми маємо телефон із 3% заряду і, щоб було не так нудно, дощ…

Коли нам залишалося трохи більше 4 км. до місця, де залишений був автомобіль, телефон повідомив: «Манав я на вас. Добирайтеся самі і …здох».

Добиралися ми просто неймовірно …нас вів іспанець по гирлу річки і… використовували телефон мого компаньйона, щоб хоч бачити напрямок, у якому нам рухатися. Через годинки дві хащів, кропиви, води, ліан і каміння… ми таки дісталися до людей. Мокрі але щасливі сіли до фургону і поїхали до тієї стоянки, де перед цим були.

Ми були дуже раді, що пригоди на цьому закінчилися. Однак, чи дійсно це було так…

Загриміло і почав накрапати невеличкий дощ… Мені пропонували поставити палатку під тент фургону, однак що може зробити палатці якийсь дощ, особливо MSRській. Ну ну… Не можна бути такою самовпевненою… Палатка була повністю мокра… Каремат теж. Спальник зачепило тільки трохи. Ми були сухі, і рюкзаки теж, але це не дуже радувало. Мені себе хотілося стукнути але, на жаль, це б не допомогло.

Ночували усі у фургоні. Я на передньому сидінні у позі «ненародженого маляти», спала години 4 і то добре, що спала, бо нили порізи і пожалені кропивою місця, а ще дуже крутило ноги. Було просто непереборне бажання, щоб скоріше настав ранок…

26.08.18

Зранку ми поснідали вівсянкою і поїхали до вокзалу Сколе. На жаль, квитків на скорий потяг не було, а зайцями нас не взяли, тому ми їхали електричкою. Це було… (знову купа негарних слів).

Коли ми зайшли електричка була вже повна, а зайшло нас багацько. Стояли у тамбурі. І не просто стояли, а стояли як «у тролейбусі в час пік». А їхати ж то всього 3 години… Всього три години стоячи у переповненому вагоні… Ну так, дуже весело.

У Львові висушили намет, купили трохи їжі у потяг і пішли його зустрічати.

У потязі нам пощастило із компанією, адже це були чудові дві жінки, які нам дозволили розвісити речі просто у купе. Мої після того, як я розвісила їх сушитися попереднього дня і раптово почався дощ (ну той, який залив палатку), були абсолютно мокрі. Ще нас чекав бонус на вечерю, адже іспанець нам віддав свій пайок, що йому видають у їх військовій частині. Трохи засолодко як на мене, але як кажуть «дають – бери, б’ють – тікай». У пайку були із їстівного: згущене молоко, шоколадка, галетне печиво, вівсянка, какао… (ніби все).

Як дісталася до Києва, а потім до Полтави розповідати не буду, бо це не настільки цікаво, як описані до цього події, а тому закінчу висловом, який дійсно охарактеризував весь похід: «Жінка захоче – і крізь скелю пройде».

ЗІ: Ще була одна приємність, про яку забула розповісти, а саме: буквально на три хвилинки зупинилися у м.Ковель. Це було ніби занурення у дитинство, адже за пів години від нього я проводила майже кожне літо, а в сам Ковель їздила досить часто. Ностальджи...

Звіт подорожі «Львівські Бескиди»

by 1 on 23:20

Тривалість: 20.08.18 – 27.08.18 Бюджет: 1500 грн. «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» , а звіт із подорожі все одно доведетьс...

Країна перебування: Шрі Ланка

Тривалість перебування: 1.06.2018 - 1.07.2018

Невеликий я поціновувач звітів, однак, вважаю написати його варто. По перше, і самій буде цікаво почитати через деякий час, по друге, іншим може теж знадобиться.

Так ось, виїхали ми із самого ранку 1 червня маршрутним таксі із Полтави до Києва. Виліт був призначений десь на другу годину дня. Летіли лоукостером Аірарабіа із замовленим багажем по 20 кг кожному (чому це так важливо дізнаєтесь у кінці розповіді). Брали із собою рюкзаки похідні, мій на 55 л важив близько 12 кг, тому що туди помістила намет, каремат, горілку і кастрюльку (жодна із цих речей, не рахуючи сірників, які були у коробці з газовою горілкою, не знадобилися). Летіти довелося близько 9 годин, тому у Дьюті фрі придбали невеличку пляшечку води. До речі, пляшечка нам дуже стала у нагоді, адже у літаку можна було її наповнити водою, замість того, щоб купувати, що ми і робили кілька разів. Крім того, їжу теж можна було брати із собою у літак, а саме: бутерброди, печиво, шоколад, булки.

2.06.18

Прилетіли в Коломбо рано в ранці, заплатили за візу 40 доларів (можна було оформити через інтернет за 35 але ми до останнього моменту не знали чи летимо, через незрозумілі погодні умови на острові, тому уже все робили на місці). До речі, там зустріли пару із Кременчуга, вони оформлялися через інтернет, але у результаті на місці ще довелось трохи побігати із тим оформленням. Ще крім візи заповнювали міграційну карту із даними (була там навіть інформація про місце запланованого перебування, тобто адреса перебування).

Саме у аеропорту Коломбо ми почули слова, які у подальшому я б назвала ключовими нашої подорожі. А виголосив їх сам ланкієць, який летів на батьківщину із дружиною європейкою і сином. Він сказав своїй дружині: "Не приймай ні від кого допомогу. У Шрі Ланці нічого не буває безкоштовно". Ще ми купили по місцевій сім карті в аеропорту, із безкоштовними хвилинами на місцеві номери і певним запасом для дзвінків за кордон, а ще 9 гБ інтернету (стало в нагоді для використання мапи та інших додатків).

Вийшовши із аеропорту, одразу стикнулася із до цього часу небаченим для мене кліматом. Перше враження: "Я у парній". Одразу на вході нам запропонували таксі у будь які напрямки. Я ж була налаштована на громадський транспорт. Проте це не дуже допомогло. Таксист ланкієць обіцяв мало не золоті гори, надшвидкість і навіть машину часу за 20 доларів (доїхати ми мали від аеропорту який виявляється знаходиться у Негомбо до Коломбо Форт, звідки вирушають усі потяги, наш у тому ж числі). Сторгувалися ми на 15 доларах по швидкісній трасі. Коли ж таксист зрозумів, що більше від нас не одержиш, то перенаправив своїх клієнтів до іншого шофера, чому я особисто була дуже рада, тому що якби він ще декілька разів виголосив свою промову, яка більше походила на "клянчання грошей" я б мабуть його стукнула чимось важким (якби воно в мене було).

Протягом цього годинного переїзду ми дізналися багато цікавого про країну, а саме скільки одержують, як працюють і що можуть собі дозволити середньостатистичні ланкійці.

І того, прибули ми на Форт Коломбо.

Дуже здивували вагони, які були м'яко кажучи якогось попереднього століття. До речі: ви купуєте квитки, а тільки після їх пред'явлення заходите у вокзал. У самому потязі квитки перевіряють дуже рідко (ми тільки раз наштовхнулися на контроль). Ще квитки треба віддавати на кінцевій станції при виході, тому краще їх зберігати у безпечному місці.

Посадка і висадка відбувається дуже швидко. Ми мало не сіли в інший потяг, тому краще декілька разів у різних людей перепитати чи туди їде ваш транспорт (ланкійці добре говорять англійською і кожен намагається допомогти, навіть якщо не впевнений чи правильно він вас зрозумів і чи дійсно знає відповідь на дане питання). Так, наприклад, нам у потязі один місцевий сказав, що він туди куди нам треба не їде, а інші два, що їде. У результаті це таки був наш потяг.

Загалом їхня залізниця мені сподобалась: вікна відчинені, двері відчинені, у салоні працює кондиціонер під назвою "вентилятор" - "romantic". До речі, другий клас, на який ми за порадою найчастіше брали квитки, абсолютно нічим не відрізняється від третього, крім, хіба що, подвійної ціни і можливо, не такою значною кількістю людей у вагоні. Але якщо ви їдете з кінцевої станції, то зайняти сидячі місця у вас може вийти і в третьому класі (я наприклад, і не в таких потягах займала місця, особливо як згадаю наші загальні вагони, де "кто первый, того и тапки"). Їздили ми також і у 1-му класі. Від другого він відрізняється знову ж таки ціною і тепер уже справжніми кондиціонерами, що мені особисто не сподобалося (сподіваюсь не забуду і розкажу про це пізніше).

П'ять годин подорожі і, нарешті, Велігама, місце нашого перебування. На жаль, ми потрапили не на експрес, який іде три з половиною години, тому враховуючи п'ять годин переїзду в Україні і близько 9 годин перельоту, дуже втомилися.

Проте це не завадило одразу після скидання речей і перевдягання у купальники відправитися на пляж. Найкраще, що є у Шрі Ланці, знову ж таки, на мою особисту думку, це ОКЕАН. Він просто неперевершений, він вартий тих багатьох мінусів, із якими все таки доводиться стикатися туристу у цій країні.

3.06.18 - 15.06.18

Поселилися ми у гарному будинку, через дорогу від пляжу. За один день перебування вийшло десь 15 доларів (це із ночівлею, сніданком і вечерею, яку я теж врахувала у цю вартість). Досить дешево як на мене і приємно.

На сніданок були: омлет, тости (не уявляю, як тепер жити без тостів, смакота), банани, ананас, папая, кавун, масло спред, джем і чай. Ті фрукти, які залишалися, ще можна було брати протягом дня і взагалі банани були у необмеженій кількості, чим ми постійно користувалися. До речі смак у них просто неймовірний, я ще ніколи таких не куштувала: маленькі і не повністю солодкі, а трохи із кислинкою (як тепер переходити на свої Африкансько-Українські, навіть не знаю).

О 7:30 ранку відбувся перший урок із серфінгу. Фото будуть аж у кінці, тому що протягом заняття просто не мали ні часу, ні можливості фотографуватися. Ще було відділення із серфінгу ввечері о 17:30. І так близько семи днів. За цей час ми багато чому навчилися, а саме: як узагалі заходити в океан, що бувають два типи хвиль (білі і зелені, які у свою чергу поділяються ще на чотири типи), як правильно ставати на борд і багато чому іншому. В принципі, серфінг мені сподобався, трохи тільки лякали великі зелені хвилі. Я навіть підкорила три із них: дві на довгому борді і одну на короткому.

Крім того, хазяїн хостелу нас звозив на ферму черепашок. Вхід коштував 500 рупі (для порівняння, місцеві платять 100).

А ще, австрієць, який проживав разом з нами, влаштував екскурсію у Національний парк Удувалаве. Так як нас їхало п'ятеро, то вийшло десь по 5500 рупі (це близько 35 доларів). Саме він домовлявся із водієм бусу, водієм джипу, що возив нас по парку і узагалі дуже гарно все влаштував. Сам вхід у парк, якщо мені моя пам'ять не зраджує, коштує близько 10 доларів (однак пішки по ньому переміщуватися не можна, тільки на відповідному авто).

Чудовий парк, гарні звірі і дерева. Неймовірна прогулянка, яка судячи із інших джерел інформації нам обійшлася дуже дешево.

Далі знову пляж, неймовірний океан, безліч фруктів, які я до цього не куштувала, а саме: королівський кокос (жовтий і зелений), лічі, мангостін, дрегон фрут, стар фрут, вудепл, пешен фрут, саусеп (тут я вирішила перерахувати фрукти за усю подорож). Плюс були такі, які ми пили у вигляді соку (зараз я навіть не згадаю їхні назви).

16.06.18-21.06.18

Далі була невеличка подорож країною: Велігама-Коломбо-Канді-Дамбула-Сігерія-Канді-Елла.

Рано вранці ми сіли на експрес від Велігами до Коломбо, а там до Канді (до речі саме тут нам довелося випробувати перший клас вагонів, що було на даному етапі не дуже приємно, бо обидвоє страждали від нежиті). У вагоні було холодно, тому добре що взяли теплі речі - довелося одягатися. Ще приємна річ у Шрі Ланці - автовокзал і залізничний вокзали знаходяться поруч (чи може просто нам постійно такі випадали).

Із автовокзалу ми виїхали до Дамбули (не вдалося вияснити як саме ходить автобус до Сигерії але то нічого). У Дамбулу прибули близько п'ятої вечора. Із центру до храму нас підвезли на тук-туці (місцеве колоритне таксі) із яким ми домовилися за 50 рупі. Можна було попросити водія автобусу зупинити біля храму, або доїхати іншим бусом за менший кошт, але на той момент нам важливий був час, адже храми зачиняються близько 19 години.

Трошки інформації відносно самого храму: гарний ззовні і варто піднятися нагору, щоб подивитися на краєвиди. Однак, у середину вхід коштує 10 доларів із людини, а фрески, що там знаходяться і безліч постаментів Будди, як на мене, того не варті.

У Дамбулі ми заночували за 1500 рупі у кімнатці з гарячою водою і протимоскітними сітками. Повечеряли у місцевій столовці, де як і усюди навіть за запевненнями власників, що ми для вас обрали лише не гостре все.... не вірте....воно на смак таке, що можна як дракон видихати полум'ям. Та і ночівля, на жаль, виявилася не дуже приємною: у кімнаті давно не робили вологого прибирання, а тому пилюка просто стояла у повітрі. Крім того, містечко все таки не поблизу океану і дороги ґрунтові, тому весь пил несеться у вікно. Це ще не все: комарі.... просто скажені... Спіраль ми із собою брали але її не було чим запалити. Сітки над ліжком були повністю у пилюці і не пропускали і без того несвіжого повітря. Тому цю ніч ми майже не спали...

А з ранку нас чекав ще один сюрприз. Так як ми не оговорили всі деталі, то власник вимагав із нас ще по 200 рупі за сніданок. Ось така от приємність =)

У мене взагалі чомусь склалося стійке враження, що абсолютно всі ланкійці тебе намагаються "нагріти" (може це така моя суб'єктивна думка). Тут вони говорять про те, як інші "нагрівають", а тут уже обирають тобі невигідний курс, чи обраховують, чи замість однієї ціни у меню обирають більшу, чи ще.... багато багато чого, але про це ще потім.

Прогулянка по Сигерії порадувала краєвидами (однак вітер і сонце трохи попалили шкіру. Якщо зберетеся туди, обов'язково беріть із собою сонцезахисний крем і кашкет, тільки такий щоб його не здуло від сильного вітру). Усе в Сигерії гарно, крім ціни за вхід. Вона дорівнює 30 доларів із людини.

Із Сигерії знову до Дамбули і Канді. Іноді зупинялися в кафе. Знову ж таки, якість і ціни відрізняються від тих, у яких харчуються місцеві. До речі у Сигерії купили гарні скриньки: виторгували. Протягом усієї подорожі чіплялися тук-тукери, пропонували знову ж таки "золоті гори" і "дуже дешево" і "русские?".... Я не особливо люблю аж таку увагу до своєї персони.

У Канді прибули аж увечері. Гарно поїли у місцевому цілодобовому кафе (трохи гостро). На жаль, прогулюючись містом, знайти нічого на поселення не вдалося, тому скористалися букінгом. Якраз виклали нові ціни і нам вдалося забронювати місця у непоганому хостелі (18 доларів із двох+безкоштовний сніданок). Плюси: у кімнаті три ліжка, однак були тільки ми, чисто прибрано, із кімнати вихід на балкон, гарна вітальня чи то гостинна. Мінуси: туалет і душ на поверсі, хостел далеко розміщується від центру, доводилося брати тук-тук, щоб дістатися.

У Канді ми побували у Ботанічному саду (10 доларів), Храмі Зуба Будди (10 доларів), Притулку для слонів (близько 17 доларів). Три ночі, замість двох запланованих, бо приїхали у неділю ввечері, а в понеділок Ботанічний сад не працює.

У перший день відвідали Притулок для слонів, де мали можливість покататися на одному з, а ще погодувати за 300 рупі

та Храм Зуба Будди (двох із мене вистачило і я зрозуміла, що більше в жоден не піду, тим більше за такі гроші).

Також по дорозі з Притулку слонів заїхали до Саду спецій. Одне скажу: нічого там і ні за що не купуйте. Ціни просто захмарні, а засоби вони частіше за все беруть зі спеціальних аювердичних магазинів і просто здирають або переклеюють наклейки (теж дізналися про це від одного з місцевих - вони чомусь люблять ділитися інформацією про те, як і де "нагрівають" туриста).

Другого дня був Ботанічний сад. От туди б я заїхала іще раз, а може й не раз і на цілий день стовідсотково. Це неймовірне місце: безліч пальм, мавп, кажанів, квітів, трав. Крім того усе зроблено для тривалого відпочинку: лави, умивальники, питна вода, сміттєві баки, навіть столова є (може трішки дивна але ж столова). Там ми скуштували дуже смачне м'яке морозиво. Але поїсти щось значніше нам не вдалося, могли купувати лише місцеві. Хоча у мене була така підозра, що якщо попросити якогось ланкійця і трохи доплатити, то можна було і самому поїсти.

Крім того ми відвідали чайну фабрику (безкоштовний вхід), декілька чайних магазинів та декілька ювелірних магазинів-музеїв (теж безкоштовно). Дуже гарно і нам навіть вдалося знизити ціну. А потім у хостелі дізналися, що тук-тукер, який нас возив туди має близько 20% від того, що ми купили у чайних магазинах і близько 40% від ювелірних виробів. "It's business, baby". Крім того ми домовилися поїхати зранку до Елли на тук-туці, правда це обійшлося б нам досить дорого. Добре, що в хостелі пояснили, що це коштує менше +на тук-туці по трасі небезпечно +найкращі краєвиди можна побачити лише у потязі. І ми виїхали о 3 ранку потягом із Канді до Елли. Це дійсно було вражаюче. І краєвиди, і сам потяг, і подорож у цілому.

Із Елли на автобусі за 5 годин доїхали до Матари а звідти за хвилин 20 до Велігами. І того, о десятій вечора були так сказати "вдома" на барбекю, яке для нас підготував хазяїн (пізніше ми дізналися, що вартість його нам записали у рахунок).

22.06.18-30.06.18

Далі був знову серфінг, океан, фрукти і моя окрема подорож у Гале (де мене знову намагалися "взути"). А як саме це було, зараз розповім.

Виїхала я потягом із Велігами (взяла 3-й клас, треба ж було спробувати). Вийшовши із залізничного вокзалу, я знову зіткнулася із черговими тук-тукерами. Обійшла їх і попрямувала просто по вулиці, коли мене наздогнав місцевий. Почав питати звідки я і дізнавшись, що з України, розповів як йому тут допомогли волонтери з України під час повені, що двох братів його не знайшли, що у мене гарна сукня і сумка і тд і тп (не факт, що історія правдива). Спитав, чи я шукаю чай і спеції і відвів до продавців чаю. У результаті, я таки придбала три пакети чаю, але вважаю, за досить вигідною ціною. Після того, як розплатилася, мій "новий знайомий" почав просити кошти (дітям на молоко), хоч два долари. Я не витримала і виклала йому суми своєї зарплатні, скільки я беру за заняття з учнями і скільки коштує моя сукня. Вислухавши, ланкієць подякував, побажав удачі і попрощався.

*Знову ж таки дізналися від інших місцевих жителів, що багато хто для того, щоб дістати від туриста "копієчку", вигадує неймовірну історію свого життя і ситуацію в родині. Особливо це стосується тук-тукерів, які у Шрі Ланці вважаються ще тими психологами і "хитрими лисами".*

Ще цікава була ситуація на залізничній станції, де у касі вокзалу я просила квиток, знову ж таки, на третій клас, а касир мені затято пропонував другий. Я йому: "Третій" а він мені: "Другий". У результаті мені таки дали те, що я вимагала і додали: "I don't like you". Ну нічого страшного. Як кажуть: "Я ж не 500 доларів, щоб усім подобатись".

Пізніше ми знову навідалися в Гале і вже значно дешевше купили чаю (тобто не лише тук-тукери мають відсоток).

Загалом подорож сподобалась: океаном, гарними місцевими речами, чаєм, фрешем, фруктами, краєвидами і серфінгом. Однак таке відношення до туристів не дуже радує. Мені особисто було неприємно: не люблю брехні і наживання на інших. Це ще я не описувала усіх способів "убування": в автобусі (недодати здачу), у ларьку (накинути ціну), навіть у супермаркеті (обрахувати).

Ще із гарних вражень: подорож із хазяїном на чайну фабрику, де нас пригощали гарним чаєм із тістечком, а ще влаштували дегустацію (чайну) і все це абсолютно безкоштовно (але чай у них дорогуватий, хоч і гарний). Крім того, продукцію можна замовити через інтернет.

І на останок мої фото із серфінгу.

ЗІ: Обіцяла розповісти про багаж.

Справа в тому, що так як набрали безліч подарунків, довелося в аеропорту займатися математикою, а саме перепаковувати таким чином, щоб усе помістилося і важило саме стільки, скільки потрібно. Тому речі йшли: у ручну поклажу, на себе і навіть у кишені. Наш багаж зважили, подивилися, що 19,7 десь у кожного, а ручну поклажу навіть і не перевіряли. Усі пляшечки ми додатково обмотували харчовою плівкою і одежею (і правильно зробили). Крім того, варто зазначити, що на зворотній переліт треба не забути харчову плівку для пакування багажу, бо в аеропорту ціна за таке задоволення дорівнює аж 9 доларів.