in

7 днів Solo

/ 14:04

День перший

"Привіт, мої Хороші. І я за вами скучила... Але навіщо ж так ридати?" - думала я ступаючи на стежку першого дня у селі Ділове. Година була шоста і я чомусь вирішила, що дійду кудись там аж за 5 км. Ага, наївна. Певно давно не була в горах. Або щось мене тоді "переклининило". Дісталася до Ділового того дня просто чудово. Зі Львова на автобус до Франківська, далі стопом декілька машин змінила, проїжджаючи на невеликі відстані, а далі просто удача - мене підібрали такі ж "стопщики" і закинули до самого Пограничного пункту в селі.
Потім був чай у кафе і... дощ. Він почався ще у дорозі, десь після Квасів, але в Діловому, коли я тільки приїхала, його не було.
Проте дощ чи ні, йти все одно треба. Тому плащ у зуби, рейнкавер на рюкзак і у дорогу. 
Я не йшла, бігала, підганяючи себе і майже не зупиняючись на перепочинок. О 20 прийшла думка, що туди, куди хотіла точно не дійду. А дощ продовжував накрапати. Треба було щось робити. 
І знову удача. Напевно... Або ж Нагорі мене дуже люблять. У густому лісі я неочікувано вийшла на полянку. Таку маленьку-маленьку. Якраз має уміститися намет.
Темніло... Сили перейшли відмітку мінус... Таки я себе переоцінила. Не хотілося навіть їсти: чи то від утоми, чи то від чогось іншого. Але щось вкинути до шлунка було просто необхідно. Втома підіймалася від ніг і розтікалася по всьому тілу... Десята вечора... Цікаво, що чекає на мене завтра.




День другий

Сьогодні я прокинулася до будильника, тобто до 7. Якось не було зрозуміло, чи хочеться спати, чи ні. Доїла вчорашній суп, швиденько зібралася і гайда продовжувати свою справу, а саме: дертися вгору до водоспадів, краєвидів і гір.
Спочатку стежка була хороша, потім не дуже... Відсутність стежки компенсувала чорниця - гарна, м'ясиста, "фарбуюча" пальці і не тільки. Йти було мокро, а коли стали вогкими черевики, то і слизько. Але загалом сандалі показали себе молодцями: не жаркі, не слизькі і дуже зручні.
Із часом, на мою безмежну радість, почало крізь хмарки проглядати сонечко. Не дуже так сміливо, а потихеньку. Одразу стало тепліше. Але мокрий намет у рюкзаку все чекав і закликав до моєї совісті: "Мене треба просушити". Проте в лісі це зробити майже неможливо. До гори лишалося близько кілометра, коли на горизонті показалася гарна скеля. Девізом цього походу я напевно оберу: усе треба робити тоді, коли випадає можливість. Тому я вирішила не чекати вершинку, а просушитися і заодно пообідати тут, на скелі.
Добре, що так зробила, бо вершина була незрозуміла, а стежка по ній ще гірша. До колиби ж лишалося ще 3 кілометри. Прискорення мені надала пара туристів, що швидко наздоганяла. Не те щоб я хотіла туди прийти першою, але коли я їх пропустила, а вони після цього відстали, другого шансу на обгін я не дала. 
Правда це все одно не мало жодного значення, адже потім був дощ. Якраз після колиби, яка була зайнята, як я зрозуміла, місцевими. 
А ще я дуже забила спину... Якраз перед дощем спускалася по воду, посковзнулася, і так впала на гілку, яка стирчала, що ледь не завила. 
Після дощу і ще пари кілометрів показалася полонина, на яку я потрапила десь о годині четвертій. "Рухатися далі сенсу не було, краще добре відпочити, поїсти і насолодитися гарними краєвидами", - вирішила я. "Із цією погодою ніколи не вгадаєш".

***

А десь о восьмій вечора почалася злива. Вона мене навіть розбудила. На полонині розмістилося дуже багато наметів, але в той момент панувала абсолютна тиша, за виключенням гучного стукоту важких крапель по верхньому шару мого маленького будиночка. Стало дещо страшно: а раптом вода потрапить усередину. Я ще ніколи не стояла під таким дощем... У той момент нестерпно захотілося, щоб був поруч хтось близький...
А коли дощ скінчився і полонина ожила подумалося:"Як було добре без людей. Ці безкінечні балачки ні про що просто зводять із розуму. Усе таки Solo-похід має свій шарм".
Дістала із рюкзака електронну книгу - все одно зараз навряд чи вдасться заснути. Можна також залити водичкою насіння Чіа і ще раз повечеряти.

***
У Solo-похід треба йти для того, щоб побути на самоті, або ж... щоб ближче познайомитися із собою.

*** Є лише шлях уперед. Ні зупинки, ні скарги, ні сльози не зможуть нічому зарадити. Бо литимеш ти сльози, скаржитимешся чи просто стоятимеш, твій шлях сам не подолається. Тільки ти, ти один можеш його пройти. А тому час рушати далі.



День третій

Сьогодні підйом був о 5. Тому стало причиною три фактори: будильник, Зіли з людьми, що проїжджали повз, і розмови у таборі. Узагалі то я виспалась, але ж хіба так можна...
Сьогодні рухаюсь у бік Піп Івана. Снідаю, складаюся. Близько шостої виходжу.
Не всі прокинулися як я, рано. Дехто мабуть буде "дрихнути" до години 9-10. Вони ж на відпочинку. Я ні. Точніше не зовсім. У мене попереду шлях і незрозуміла погода. Мені немає на що розраховувати і на кого теж.
До Попа стежка йшла хороша, проте із погодою не пощастило. Біля табору було ще нічого: мені навіть вдалося зробити кілька чудових кадрів. Нагорі ж усе затягло хмарою і краєвиди потонули в молочній пелені. Треба швиденько спускатися вниз, до наметового містечка, адже сонечко потроху виглядає, а намет знову закликає до моєї совісті. Даємо поправку на погоду - незрозуміло чи вдасться його висушити пізніше, а в мокрому спати якось не дуже.
Проте спуститися вниз виявилося не так просто. Стежка видалася дуже крутою, а дощ її ще й підмочив добряче. Декілька разів не вдалося втриматися на ногах, проте постраждали лише штані. Їх я відмила на стоянці, а ще поїла і висушила все ж таки свій намет.
Минуло 15 км. Втома заповнює тіло. Треба шукати місце для відпочинку. Вода має бути через кілометр, а далі по маршруту після того джерела геть не скоро.

***
 Плани міняються. Стаю на ночівлю. Кемпінг дуже гарний. Ну дуже-дуже. Вода поруч, вид бомбезний. Єдине що змушує ніяковіти, це те, що тільки четверта вечора. Хоча, якщо добре подумати... Ну ОК, пройду я від Попа до Попа за три дні. Я можу. А сенс у тому який?! Крім того далі такого хорошого місця немає, хіба за кілометрів десять. Тому насолоджуємося красою Карпат і не заморочуємося із приводу і без.

*** 
Через декілька хвилин після установки намету з'являються люди. Ото "ха-ха". Жодного хорошого місця без них не обходиться. Лягаю відпочити і ненароком засинаю. Прокидаюся від шуму поруч. Аха... Компанія, яка питала, чи можна поставити намет поблизу мого... Я сказала, що можна, якщо гала не будете. Пізніше я почула від іншого хлопця з цієї ж компанії: "Шуміти?! Ми ж тут відпочиваємо". Нічого нічого. Я о п'ятій встану і влаштую вам відпочинок. 

*** 
За ким ти женешся? 
Не зрозуміло 
Куди ти поспішаєш? 
Теж не ясно 



День четвертий

Прокинулася я не о п'ятій, а о шостій. Нічого, ми і о шостій можемо пошуміти. Сьогодні стежка пролягала через місця прекрасні. На кожній невеличкій вершині і навіть на шляху до неї хотілося сказати: Вау, як гарно. Просто неймовірна краса навколо. Пообідала на кемпінг галявині. Трохи відпочила. Зустріла знайомих із Полонини хлопців. Хлопці спішили, тому пішли далі. Дорога виявилася двохполосна і нецікава, тому я вирішила йти не як усі нормальні люди низом, а верхом. Проте напевно я взяла не ту стежку і трохи "блуконула". "Чорнична дорога", так я її назвала, неочікувано завела мене в Румунію. Та хвилювання не було, адже зі мною GPS. Трохи поблукавши, вирішила повертатися. Хорошого потрошку. Краєвиди порадували - мабуть це будуть одні з моїх найкращих фото - невідомими стежками Румунії. Нічого, я ще сюди повернуся.


Та й день загалом виявився просто чудовим. А ще я наїлася смачної чорниці. Правда не скажу, що попередні дні мені щось заважало це робити. Але сьогоднішній день особливий. Цьогорічні Карпати у мене вийшли "Чорничними".


*** 
"Найдибільніше" питання походу: тобі не страшно?! Перше, якби мені було страшно, я б не пішла у цей похід. Друге: чого саме я маю боятися? Вас?! Ну цікаві.


*** 
Напевно я таки простудилася, але зізнаватися у цьому, навіть собі, не хочеться. Із носу тече. Можливо навіть підвищилась температура. Добре, що я лишилася ночувати не у Стозі, як було відмічено, чи як питали мене хлопці, а дещо пізніше, десь за 3,5 км (так було написано на маршрутному знаку). Тут добре. Люди якщо і є, то десь далі, в іншому місці. Мені їх навіть не видно, лише інколи доносяться голоси. Направляючись сюди, мені вдалося познімати зі штативом. Навіть телефон розрядився от такої краси навколо, довелося ж фоткати кожні 100 метрів. Правда гарна погода тривала не довго. Десь через пів години після установки намету пішов дощ.


День п'ятий

Важкий, як на мене, видався сьогодні день. Встала близько шостої. Шлях був до ще одного Попа - Чорногірського. Дорогою проходила досить цікаву ферму, де, як виявилося потім, можна заночувати за 50 грн і помитися за 30. Шкода, що я не знала про неї раніше. Могла б прийняти душ, адже через мою нежить купатися у джерелах я не наважилася, тим паче мити голову.

До вершини дійшла майже без пригод. Майже, бо десь за 100 метрів до кінцевого пункту, почав накрапати дощ, а потім ще й посилився. Це він мені та ще деяким туристам, що зустрілися на моєму шляху "дав під сраку копняка" і ми дуже швиденько забралися нагору, до обсерваторії. В середині вже були туристи, яким пощастило піднятися дещо раніше і сфотографувати краєвиди із самого верху.

Якраз час для обіду... Ще вдалося надіслати смс додому, бо на всьому маршруті або не було зв'язку, або був Румунський роумінг. На смс вистачило, на інтернет, на жаль, ні. Чекати з моря погоди, а на горі того, що покращиться погода, мені не хотілося, а тому рухаюсь далі. Поговоривши з іншими туристами, вирішила йти до озера Несамовите. Шлях туди неблизький, 11 кілометрів, тому треба йти досить швидко. Ця відстань мені далася дуже важко. Ще мабуть не було так складно дійти до пункту призначення. Мало того, погода просто жахлива: то дощ, то туман, то вітер... Але я все таки дісталася до кемпінгу... Моросило, озеро плавно занурювалося у молоко. Навіть фоток гарних не вийде... А значить вечеряємо і лягаємо спатки.

*** 
Що означає підкорити гору?! Один такий замовляє авто, що підвозить до самого підніжжя... Інший же йде від села, продирається крізь зарості, обходить каміння, збирається наверх. І той і інший типу "підкорили гору". А гора така: "Ну ну... Ну ну..."

День шостий

Добре, коли на тебе чекають. Коли не чекають - гірше. Цінно, коли про тебе хвилюються. Це означає, що ти важливий для цієї людини. Дуже потрібно, щоб про тебе думали, тоді думки обов'язково передадуться, навіть на відстані. Безцінно, коли ці думки озвучують, так з'являється впевненість у людині.


*** 
Сьогодні мій шостий день у горах. Дуже важливий день на розуміння. Хоча не скажу, що інші були якимись не такими. Сьогодні весь шлях мене переслідував туман: від озера Несамовитого і аж до підніжжя Говерли. Чомусь я вирішила не заходити на найвищу точку України, не планувала. Однак пізніше подумала, що може і зміню свою думку. Все буде залежати від погоди. Остання виявилася м'яко кажучи, не дуже: вітер, дощик і туман. Та і кожен, хто траплявся на моєму шляху казав, що на Говерлі молоко. Саме тому я й обійшла її траверсом. А коли була уже біля підніжжя, хмарка розвіялася і вийшло сонце...
Сказати, що мені було шкода, це мабуть нічого не сказати. Дуже хотілося просто повернути назад і забігти з розгону... Але, по перше, треба було ховати рюкзак, а по друге хто сказав, що хмарка буде мене люб'язно чекати і не підходити більше до гори. Так я йшла у роздумах і картаннях, доки не потрапила на так звану "перемичку", на якій зустріла лісників чи щось типу того. Це означало, що в них я зможу лишити рюкзак і повернутися. Далі діалог: - Доброго дня. Ви тут працюєте? - Так. - А можу я тут у вас лишити речі і швиденько збігати на Говерлу? - Ну тут ось лежить чотири рюкзаки. Ваш може бути п'ятим. До Говерли йти 1,5 години. Якщо будете бігти і того швидше. Там ніби розпогодилося. - Ага. Я якраз обійшла її траверсом і хмарка розвіялася. Так шкода. - А ви раніше були на Говерлі? - Так. Двічі. Весною і взимку. - То краще йдіть на Петрос. Немає що на тій Говерлі робити. Так і сказали: "Немає що на тій Говерлі робити". Смішні... Але йти назад розхотілося. Дійсно, прийду, а там знову молоко. Що, так і буду бігати туди-сюди?! Найцікавіше, що про непогоду на Говерлі казав і прогноз, і люди, і навіть мої очі, а воно ось як... Ніколи не знаєш. Певно не завжди треба гору обходити... Але то вже буде інша історія.


Сьогодні ж я ночую у підніжжя Петроса, на полонині Головаческу і дуже сподіваюсь, що завтра із погодою таки пощастить, бо на цю гору я таки видертися хочу.
Чомусь Петрос мені завжди здавався складнішим, але привабливішим за Говерлу. Навіть не знаю, чому так.


***

Страшно ходити у походи не з тими людьми. Самій ходити у походи не страшно...

***

Коротка дорога на карті, ще нічого не означає. Особливо, коли ти в горах.

***

Найприємніший знак на дорозі - мітка, адже це означає, що ти йдеш правильно.

***

Буває дихання перше, друге і третє. А коли ти вже здається не можеш рухатися далі, наступає дихання десяте.

***

Краще повільно йти ніж швидко падати. 



День сьомий

Сьогодні день пройшов під егідою: Підкорюємо Петрос. Хоча більш влучно звучало б "Карабкаємося вгору". Правда погода видалася незрозуміла.
Прокинулася о 5й ранку, подивилася з намету на туман і зорі й задізла далі спати. Друга спроба випала на 6:30 - Петрос як і до цього ховався у хмарах але вставати все одно треба. Лишилося покластися на удачу і Всевишнього.
Мені і правда дуже кортіло подивитися з вершини гори на краєвиди навколо, особливо після вчорашньої невдачі із Говерлою.
Довелося продиратися через туман: нічого, годинку на вершині ожна й почекати, може розпогодиться. Але, видершись на гору, я виявила, що туман і хмари то є, але також видніє й сонечко, запрошуючи до себе.


Після Петроса був спуск, довгий спуск у Ясіня. На ЖД станцію я потрапила близько 16, якраз до потягу Рахів - Харків. Можна доїхати до Львова, а там провести півтора дні і зробити найжаданішу річ туриста, що провів 7 днів у горах: Прийняти душ. 

***
Так написано багато. 
А сказано ще більше.
Про красу цих безмежних схилів.
Гори нікому не можуть належати.
Гори неможливо підкорити,
Бо раз до них потрапивши,
Ти залишаєшся їхніми навічно. 

День перший

"Привіт, мої Хороші. І я за вами скучила... Але навіщо ж так ридати?" - думала я ступаючи на стежку першого дня у селі Ділове. Година була шоста і я чомусь вирішила, що дійду кудись там аж за 5 км. Ага, наївна. Певно давно не була в горах. Або щось мене тоді "переклининило". Дісталася до Ділового того дня просто чудово. Зі Львова на автобус до Франківська, далі стопом декілька машин змінила, проїжджаючи на невеликі відстані, а далі просто удача - мене підібрали такі ж "стопщики" і закинули до самого Пограничного пункту в селі.
Потім був чай у кафе і... дощ. Він почався ще у дорозі, десь після Квасів, але в Діловому, коли я тільки приїхала, його не було.
Проте дощ чи ні, йти все одно треба. Тому плащ у зуби, рейнкавер на рюкзак і у дорогу. 
Я не йшла, бігала, підганяючи себе і майже не зупиняючись на перепочинок. О 20 прийшла думка, що туди, куди хотіла точно не дійду. А дощ продовжував накрапати. Треба було щось робити. 
І знову удача. Напевно... Або ж Нагорі мене дуже люблять. У густому лісі я неочікувано вийшла на полянку. Таку маленьку-маленьку. Якраз має уміститися намет.
Темніло... Сили перейшли відмітку мінус... Таки я себе переоцінила. Не хотілося навіть їсти: чи то від утоми, чи то від чогось іншого. Але щось вкинути до шлунка було просто необхідно. Втома підіймалася від ніг і розтікалася по всьому тілу... Десята вечора... Цікаво, що чекає на мене завтра.




День другий

Сьогодні я прокинулася до будильника, тобто до 7. Якось не було зрозуміло, чи хочеться спати, чи ні. Доїла вчорашній суп, швиденько зібралася і гайда продовжувати свою справу, а саме: дертися вгору до водоспадів, краєвидів і гір.
Спочатку стежка була хороша, потім не дуже... Відсутність стежки компенсувала чорниця - гарна, м'ясиста, "фарбуюча" пальці і не тільки. Йти було мокро, а коли стали вогкими черевики, то і слизько. Але загалом сандалі показали себе молодцями: не жаркі, не слизькі і дуже зручні.
Із часом, на мою безмежну радість, почало крізь хмарки проглядати сонечко. Не дуже так сміливо, а потихеньку. Одразу стало тепліше. Але мокрий намет у рюкзаку все чекав і закликав до моєї совісті: "Мене треба просушити". Проте в лісі це зробити майже неможливо. До гори лишалося близько кілометра, коли на горизонті показалася гарна скеля. Девізом цього походу я напевно оберу: усе треба робити тоді, коли випадає можливість. Тому я вирішила не чекати вершинку, а просушитися і заодно пообідати тут, на скелі.
Добре, що так зробила, бо вершина була незрозуміла, а стежка по ній ще гірша. До колиби ж лишалося ще 3 кілометри. Прискорення мені надала пара туристів, що швидко наздоганяла. Не те щоб я хотіла туди прийти першою, але коли я їх пропустила, а вони після цього відстали, другого шансу на обгін я не дала. 
Правда це все одно не мало жодного значення, адже потім був дощ. Якраз після колиби, яка була зайнята, як я зрозуміла, місцевими. 
А ще я дуже забила спину... Якраз перед дощем спускалася по воду, посковзнулася, і так впала на гілку, яка стирчала, що ледь не завила. 
Після дощу і ще пари кілометрів показалася полонина, на яку я потрапила десь о годині четвертій. "Рухатися далі сенсу не було, краще добре відпочити, поїсти і насолодитися гарними краєвидами", - вирішила я. "Із цією погодою ніколи не вгадаєш".

***

А десь о восьмій вечора почалася злива. Вона мене навіть розбудила. На полонині розмістилося дуже багато наметів, але в той момент панувала абсолютна тиша, за виключенням гучного стукоту важких крапель по верхньому шару мого маленького будиночка. Стало дещо страшно: а раптом вода потрапить усередину. Я ще ніколи не стояла під таким дощем... У той момент нестерпно захотілося, щоб був поруч хтось близький...
А коли дощ скінчився і полонина ожила подумалося:"Як було добре без людей. Ці безкінечні балачки ні про що просто зводять із розуму. Усе таки Solo-похід має свій шарм".
Дістала із рюкзака електронну книгу - все одно зараз навряд чи вдасться заснути. Можна також залити водичкою насіння Чіа і ще раз повечеряти.

***
У Solo-похід треба йти для того, щоб побути на самоті, або ж... щоб ближче познайомитися із собою.

*** Є лише шлях уперед. Ні зупинки, ні скарги, ні сльози не зможуть нічому зарадити. Бо литимеш ти сльози, скаржитимешся чи просто стоятимеш, твій шлях сам не подолається. Тільки ти, ти один можеш його пройти. А тому час рушати далі.



День третій

Сьогодні підйом був о 5. Тому стало причиною три фактори: будильник, Зіли з людьми, що проїжджали повз, і розмови у таборі. Узагалі то я виспалась, але ж хіба так можна...
Сьогодні рухаюсь у бік Піп Івана. Снідаю, складаюся. Близько шостої виходжу.
Не всі прокинулися як я, рано. Дехто мабуть буде "дрихнути" до години 9-10. Вони ж на відпочинку. Я ні. Точніше не зовсім. У мене попереду шлях і незрозуміла погода. Мені немає на що розраховувати і на кого теж.
До Попа стежка йшла хороша, проте із погодою не пощастило. Біля табору було ще нічого: мені навіть вдалося зробити кілька чудових кадрів. Нагорі ж усе затягло хмарою і краєвиди потонули в молочній пелені. Треба швиденько спускатися вниз, до наметового містечка, адже сонечко потроху виглядає, а намет знову закликає до моєї совісті. Даємо поправку на погоду - незрозуміло чи вдасться його висушити пізніше, а в мокрому спати якось не дуже.
Проте спуститися вниз виявилося не так просто. Стежка видалася дуже крутою, а дощ її ще й підмочив добряче. Декілька разів не вдалося втриматися на ногах, проте постраждали лише штані. Їх я відмила на стоянці, а ще поїла і висушила все ж таки свій намет.
Минуло 15 км. Втома заповнює тіло. Треба шукати місце для відпочинку. Вода має бути через кілометр, а далі по маршруту після того джерела геть не скоро.

***
 Плани міняються. Стаю на ночівлю. Кемпінг дуже гарний. Ну дуже-дуже. Вода поруч, вид бомбезний. Єдине що змушує ніяковіти, це те, що тільки четверта вечора. Хоча, якщо добре подумати... Ну ОК, пройду я від Попа до Попа за три дні. Я можу. А сенс у тому який?! Крім того далі такого хорошого місця немає, хіба за кілометрів десять. Тому насолоджуємося красою Карпат і не заморочуємося із приводу і без.

*** 
Через декілька хвилин після установки намету з'являються люди. Ото "ха-ха". Жодного хорошого місця без них не обходиться. Лягаю відпочити і ненароком засинаю. Прокидаюся від шуму поруч. Аха... Компанія, яка питала, чи можна поставити намет поблизу мого... Я сказала, що можна, якщо гала не будете. Пізніше я почула від іншого хлопця з цієї ж компанії: "Шуміти?! Ми ж тут відпочиваємо". Нічого нічого. Я о п'ятій встану і влаштую вам відпочинок. 

*** 
За ким ти женешся? 
Не зрозуміло 
Куди ти поспішаєш? 
Теж не ясно 



День четвертий

Прокинулася я не о п'ятій, а о шостій. Нічого, ми і о шостій можемо пошуміти. Сьогодні стежка пролягала через місця прекрасні. На кожній невеличкій вершині і навіть на шляху до неї хотілося сказати: Вау, як гарно. Просто неймовірна краса навколо. Пообідала на кемпінг галявині. Трохи відпочила. Зустріла знайомих із Полонини хлопців. Хлопці спішили, тому пішли далі. Дорога виявилася двохполосна і нецікава, тому я вирішила йти не як усі нормальні люди низом, а верхом. Проте напевно я взяла не ту стежку і трохи "блуконула". "Чорнична дорога", так я її назвала, неочікувано завела мене в Румунію. Та хвилювання не було, адже зі мною GPS. Трохи поблукавши, вирішила повертатися. Хорошого потрошку. Краєвиди порадували - мабуть це будуть одні з моїх найкращих фото - невідомими стежками Румунії. Нічого, я ще сюди повернуся.


Та й день загалом виявився просто чудовим. А ще я наїлася смачної чорниці. Правда не скажу, що попередні дні мені щось заважало це робити. Але сьогоднішній день особливий. Цьогорічні Карпати у мене вийшли "Чорничними".


*** 
"Найдибільніше" питання походу: тобі не страшно?! Перше, якби мені було страшно, я б не пішла у цей похід. Друге: чого саме я маю боятися? Вас?! Ну цікаві.


*** 
Напевно я таки простудилася, але зізнаватися у цьому, навіть собі, не хочеться. Із носу тече. Можливо навіть підвищилась температура. Добре, що я лишилася ночувати не у Стозі, як було відмічено, чи як питали мене хлопці, а дещо пізніше, десь за 3,5 км (так було написано на маршрутному знаку). Тут добре. Люди якщо і є, то десь далі, в іншому місці. Мені їх навіть не видно, лише інколи доносяться голоси. Направляючись сюди, мені вдалося познімати зі штативом. Навіть телефон розрядився от такої краси навколо, довелося ж фоткати кожні 100 метрів. Правда гарна погода тривала не довго. Десь через пів години після установки намету пішов дощ.


День п'ятий

Важкий, як на мене, видався сьогодні день. Встала близько шостої. Шлях був до ще одного Попа - Чорногірського. Дорогою проходила досить цікаву ферму, де, як виявилося потім, можна заночувати за 50 грн і помитися за 30. Шкода, що я не знала про неї раніше. Могла б прийняти душ, адже через мою нежить купатися у джерелах я не наважилася, тим паче мити голову.

До вершини дійшла майже без пригод. Майже, бо десь за 100 метрів до кінцевого пункту, почав накрапати дощ, а потім ще й посилився. Це він мені та ще деяким туристам, що зустрілися на моєму шляху "дав під сраку копняка" і ми дуже швиденько забралися нагору, до обсерваторії. В середині вже були туристи, яким пощастило піднятися дещо раніше і сфотографувати краєвиди із самого верху.

Якраз час для обіду... Ще вдалося надіслати смс додому, бо на всьому маршруті або не було зв'язку, або був Румунський роумінг. На смс вистачило, на інтернет, на жаль, ні. Чекати з моря погоди, а на горі того, що покращиться погода, мені не хотілося, а тому рухаюсь далі. Поговоривши з іншими туристами, вирішила йти до озера Несамовите. Шлях туди неблизький, 11 кілометрів, тому треба йти досить швидко. Ця відстань мені далася дуже важко. Ще мабуть не було так складно дійти до пункту призначення. Мало того, погода просто жахлива: то дощ, то туман, то вітер... Але я все таки дісталася до кемпінгу... Моросило, озеро плавно занурювалося у молоко. Навіть фоток гарних не вийде... А значить вечеряємо і лягаємо спатки.

*** 
Що означає підкорити гору?! Один такий замовляє авто, що підвозить до самого підніжжя... Інший же йде від села, продирається крізь зарості, обходить каміння, збирається наверх. І той і інший типу "підкорили гору". А гора така: "Ну ну... Ну ну..."

День шостий

Добре, коли на тебе чекають. Коли не чекають - гірше. Цінно, коли про тебе хвилюються. Це означає, що ти важливий для цієї людини. Дуже потрібно, щоб про тебе думали, тоді думки обов'язково передадуться, навіть на відстані. Безцінно, коли ці думки озвучують, так з'являється впевненість у людині.


*** 
Сьогодні мій шостий день у горах. Дуже важливий день на розуміння. Хоча не скажу, що інші були якимись не такими. Сьогодні весь шлях мене переслідував туман: від озера Несамовитого і аж до підніжжя Говерли. Чомусь я вирішила не заходити на найвищу точку України, не планувала. Однак пізніше подумала, що може і зміню свою думку. Все буде залежати від погоди. Остання виявилася м'яко кажучи, не дуже: вітер, дощик і туман. Та і кожен, хто траплявся на моєму шляху казав, що на Говерлі молоко. Саме тому я й обійшла її траверсом. А коли була уже біля підніжжя, хмарка розвіялася і вийшло сонце...
Сказати, що мені було шкода, це мабуть нічого не сказати. Дуже хотілося просто повернути назад і забігти з розгону... Але, по перше, треба було ховати рюкзак, а по друге хто сказав, що хмарка буде мене люб'язно чекати і не підходити більше до гори. Так я йшла у роздумах і картаннях, доки не потрапила на так звану "перемичку", на якій зустріла лісників чи щось типу того. Це означало, що в них я зможу лишити рюкзак і повернутися. Далі діалог: - Доброго дня. Ви тут працюєте? - Так. - А можу я тут у вас лишити речі і швиденько збігати на Говерлу? - Ну тут ось лежить чотири рюкзаки. Ваш може бути п'ятим. До Говерли йти 1,5 години. Якщо будете бігти і того швидше. Там ніби розпогодилося. - Ага. Я якраз обійшла її траверсом і хмарка розвіялася. Так шкода. - А ви раніше були на Говерлі? - Так. Двічі. Весною і взимку. - То краще йдіть на Петрос. Немає що на тій Говерлі робити. Так і сказали: "Немає що на тій Говерлі робити". Смішні... Але йти назад розхотілося. Дійсно, прийду, а там знову молоко. Що, так і буду бігати туди-сюди?! Найцікавіше, що про непогоду на Говерлі казав і прогноз, і люди, і навіть мої очі, а воно ось як... Ніколи не знаєш. Певно не завжди треба гору обходити... Але то вже буде інша історія.


Сьогодні ж я ночую у підніжжя Петроса, на полонині Головаческу і дуже сподіваюсь, що завтра із погодою таки пощастить, бо на цю гору я таки видертися хочу.
Чомусь Петрос мені завжди здавався складнішим, але привабливішим за Говерлу. Навіть не знаю, чому так.


***

Страшно ходити у походи не з тими людьми. Самій ходити у походи не страшно...

***

Коротка дорога на карті, ще нічого не означає. Особливо, коли ти в горах.

***

Найприємніший знак на дорозі - мітка, адже це означає, що ти йдеш правильно.

***

Буває дихання перше, друге і третє. А коли ти вже здається не можеш рухатися далі, наступає дихання десяте.

***

Краще повільно йти ніж швидко падати. 



День сьомий

Сьогодні день пройшов під егідою: Підкорюємо Петрос. Хоча більш влучно звучало б "Карабкаємося вгору". Правда погода видалася незрозуміла.
Прокинулася о 5й ранку, подивилася з намету на туман і зорі й задізла далі спати. Друга спроба випала на 6:30 - Петрос як і до цього ховався у хмарах але вставати все одно треба. Лишилося покластися на удачу і Всевишнього.
Мені і правда дуже кортіло подивитися з вершини гори на краєвиди навколо, особливо після вчорашньої невдачі із Говерлою.
Довелося продиратися через туман: нічого, годинку на вершині ожна й почекати, може розпогодиться. Але, видершись на гору, я виявила, що туман і хмари то є, але також видніє й сонечко, запрошуючи до себе.


Після Петроса був спуск, довгий спуск у Ясіня. На ЖД станцію я потрапила близько 16, якраз до потягу Рахів - Харків. Можна доїхати до Львова, а там провести півтора дні і зробити найжаданішу річ туриста, що провів 7 днів у горах: Прийняти душ. 

***
Так написано багато. 
А сказано ще більше.
Про красу цих безмежних схилів.
Гори нікому не можуть належати.
Гори неможливо підкорити,
Бо раз до них потрапивши,
Ти залишаєшся їхніми навічно. 
Continue Reading
о Немає коментарів:
Мітки: ,

Тривалість: 20.08.18 – 27.08.18
Бюджет: 1500 грн.

«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…» , а звіт із подорожі все одно доведеться писати.
20.08.18 – 21.08.18
Виїхали ми потягом Харків – Львів, що йде об 11 pm. 20 серпня і прибули до Львову десь близько 4 – 5 вечора наступного дня.
 
Там нас чекав заздалегідь зарезервований hostel. До речі дуже непоганий, мав навіть тостер, з допомогою якого ми зранку 22 зробили смачний сніданок. Крім того, зустріли у кімнаті для відпочинку туриста, який тільки повернувся із Чорної гори. Він нас дещо полякав погодою, адже усі 4 дні, що він із компанією були в поході йшов дощ…
22.08.18
22 о 6:50 від приміського вокзалу м. Львів йшла електричка до Трускавця – досить зручно і недорого. Трохи цікава історія сталася на залізничному вокзалі Трускавця. Вирішили ми там зазирнути до «відомої усім кімнати», до речі вхід туди безкоштовний з квитками, але з чомусь із квитками потягів, які відправляються, а не прибувають (ну так, дуже логічно). І так як нам не знайшли решти ні зі 100 ні з 200 грн., то сказали, що є тут десь така ж кімнатка, але безкоштовна. Її ми і вирішили знайти.
Тричі пройшлись сходами угору і вниз, поки я таки до жіночки, що нам розповіла про «чарівні двері», не підійшла і не попросила прокласти точний маршрут. Як виявилося, кімната знаходиться у коридорі для співробітників на 3 поверсі (ну так, звісно, як ми не здогадалися).
Доїхавши до автовокзалу маршруткою, що йде від залізничного, і завернувши трохи від нього до того місця де стає автобус на Східницю, ми зняли рюкзаки і зайняли очікувальну позицію. Люди на зупинці стояли дуже привітні, сказали який буде автобус і що їм навіть подзвонили, що він уже на під’їзді. Коли ми сіли в нього на задні сидіння, мали змогу поспілкуватися із хлопцем, який працює далекобійником і везе своїх племінників у Аквапарк та до Фортеці Тустань (як виявилося пізніше). Ми теж туди прямували, розговорилися про різні смаколики і солодощі з різних країн. Він же, недовго думаючи, відкрив рюкзак і дістав шоколадку зі словами: «Ось вам, дівчата, спробуєте гарний німецький шоколад». Ми подякували і вийшли на необхідній нам зупинці. До Урича, де знаходиться Фортеця Тустань, ми йшли дорогою і щоб було не так нудно, купили собі по порції малини. 

 І ось ідемо ми, ідемо і раптом зупиняється машина і уже знайомий нам хлопець запрошує підвезти, бере рюкзаки і закидає їх до багажника. Пощастило нам, а то б ще годину – дві йшли розпеченою трасою. На цьому сюрпризи не закінчилися,  однак уже були не такі приємні.
Коли ми дісталися Тустані, виявилося, що вхід до фортеці платний, та ще й вартує 50 грн., а нам треба швидко поїсти і йти далі – вирішили до середини не заходити. Перекусили поблизу, знайшли гарне облаштоване місце: приготували гречку, нарізали сала… А на десерт у нас був чай і німецький шоколад із карамеллю. Що може бути краще.
Поблизу того чудового місця ми зустріли хлопців, які поверталися із г.Парашка, подорож до якої нас чекала найближчим часом. Однак, щоб дістатися до неї ще доведеться напружитися і добряче…
Із Тустані на Парашку просто так не вийдеш. Виявилося, нам спочатку треба дійти чи доїхати до с.Корчин, а відстань туди не багато не мало 16,3 км. До речі, їздить автобус. Та, щоб його не чекати, ми вирішили йти потихеньку. І тут нам знову пощастило, зупинився якийсь хлопець із двома подругами і взяли нас до Корчину.
Початок нашої подорожі видавався кумедним і навіть закралася думка, що такими темпами ми цей похід здійснимо не за 5 днів а за 3 (якщо так будуть підкидувати). Ну ну…
На шляху до Парашки є гарний водоспад, називається Гуркало. Від Корчину до нього всього 5,5 км. пішки. Однак, у цей день ми до нього трохи не дійшли і вирішили заночувати у місці, що буде найкращим для стоянки. Місце виявилося ну просто «супер підходящим», бо коли палатка стояла на своєму місці, а каша уже кипіла, під’їхала чергова машина із лісом (чи для лісу) і хлопець у ній запитав: «Ви тут до котрої? О 6 значить встаєте? Бо тут машина буде зранку розвантажуватися. Може вас до Парашки підкинути». Умовно цей день можна було б назвати great autostop, якби нас дійсно підкинули до г.Парашка, але ми відмовилися (ще палатку складати, а із кашею що, та і водоспаду ми не бачили). На тому й порішили.
3.08.18
Я ніч спала непогано і лише раз вставала. Мій компаньйон на жаль не дуже, бо чула багато машин проїжджало із лісом. Поснідали ми, потім усе склали. Намет був росяним, тому довелося пакувати вологим і сушити вже пізніше. А нас чекав водоспад.
Ну він міг би і не дочекатися, якби ми, після того як минули декілька кілометрів, не вирішили повернути назад до стоянки, де останній раз бачили людей. Ще минулого дня ми зустріли туристів, що йшли від села на водоспад і поверталися назад. То вони казали, що ви могли б заночувати біля водоспаду, там стоянка над ним. Це навело на підозри тепер. І не дарма, повернувшись трохи назад виявилося, що там таки «на нас чекає водоспад Гуркало». Дуже гарне місце, ну дуже.
Зробивши знімки і насолодившись видами ми вирішили йти далі. До славнозвісної гори залишалося 6,2 км. Та шлях виявився не простий, ой який же не простий. Спочатку було болото…справжнє…бррррр…Потім куширі… Потім «чувак» який сказав «ти туда нє ході, ти сюда ході», бо тут ніби краще. І справді, спочатку було краще і навіть мітки із маршрутом були, а потім … мітки скінчилися і стало раптово ой як краще…

Не буду перераховувати ту купу негарних слів, що виникала у моїй голові, поки ми дерлися по зваленим мокрим і трухлявим деревам (по маршруту яких таки стояли мітки), чи зарослим чагарникам, чи мокрому листю під кутом 80 градусів, не менше. 
Скажу лише, що стежку таки ми знайшли, з допомогою гул мапс і GPRS. «Намахалися» ми конкретно і сіли навіть перекусити горішками і родзинками, чого не робили раніше. Дещо пізніше пообідали, висушили палатку, погодували комарів і рушили далі. Зустріли, нарешті, людей («Люди...ура, ми на правильному шляху»), які нам сказали, що через годину доберемося до Парашки (ага… зараз…не вірте людям, що уже спускаються і картам гугл, вони ніколи час правильно не рахують).
Через години чотири ми були на г.Парашка і …вона дійсно була варта того … (ну звичайними словами цього не описати).


Тепер перед нами був вибір: чи йти до джерела, до якого, як сказали хлопці ще година (пам’ятаєте про людей і гугл карти?!) чи заночувати десь тут без води. Добре, що я відкрила MapsMe, тоді мені показало, що виявляється за 300 м від нас знаходиться джерело, якраз на попередній стоянці, яку ми обійшли, думаючи, що той, хто зупинявся там був насправді несповна розуму, бо тут ні води ні чогось особливого… Виявилося, це не зовсім так. Звісно, джерело було маленьким і мало вигляд невеличкої огородженої деревиною і камінням «дірочки» і щоб його дістатися необхідно було дуже круто спускатися, однак це було джерело, а значить нам вистачить води і на вечерю і на сніданок (ну так, душ не передбачено).
24.08.18 «Найкращий День Незалежності»
Ночувати було тепло, прокинулися ми рано, навіть не боліло особливо нічого. І ранок був просто неймовірним…Насолоджуватися ним можна було вічно… Ну і влаштувати фотосет було просто необхідно…

Далі був спуск із гори, стоянка на обід, набір води на наступному джерелі (про який нам казали хлопці і до якого ми йшли години  2-3). І коли ми нарешті дісталися до м.Сколе в небі почало гриміти…
Виручив знову MapsMe, адже допоміг знайти, як я думала кемпінг поблизу наступного водоспаду під назвою Кам’янка. До цієї бази ми доїхали на маршрутці і буквально кілометр пройшли пішки.
Як виявилося, кемпінгом на карті була відмічена туристична база «Карпати» і…нас просто не пустили, бо свято і місця всі зарезервовані заздалегідь і ми можемо розкласти палатку біля річки…Але був і плюс, нам дозволили прийняти гарячий душ, що було просто подарунком із неба після всього того хаосу, що нам довелося пройти.

Під час встановлення намету прозвучало запитання від нашого сусіда «doyouneedahammer?». Не розуміючи що і як ми декілька разів перепитали, а потім прозвучало питання, на яке мабуть кожна із нас може відповісти навіть якщо її розбудять уночі: «Do you speak English?» Ми закивали і в один голос відповіли: «Yes». Наш сусід виявився іспанцем, якого ми вирішили взяти в свою компанію і залучити до свого шаленого відпочинку у Карпатах, а саме поїхати з нами до водоспаду Кам’янка (всього 3 км) і Скель Довбуша (всього 20 км). Забула сказати, хлопець приїхав на фургоні, який був повністю переобладнаний для подорожей і ночівлі. За фахом він механік у військовій частині. Мав наступного дня ввечері бути у Тернополі (ну ну…).
Вечір був чудовий. З нас гречка, тунець і огірки, з нього салат, сосиски і хлібці… Ранок обіцяв бути гарним (правда іспанець не погодився вставати рано, сказав о 8 саме те, хоча ми і пропонували, щоб точно усе встигнути).
25.08.18
Але його мріям не дано було здійснитися. Адже десь о 6:30 до річки від санаторію попрямували «редиски», тобто «негарні люди», щоб скупнутися, а заодно розповісти усім оточуючим як це… занурюватися у холодну воду. Прокинулися всі…Ну наша компанія точно. Іспанець навіть розповів «як він любить Україну і українців…»
Після спільного сніданку і кави, вирішили не гаяти часу і прямувати на водоспад. Так і зробили.

Однак виявилося, що доїхати до Кам’янки було складно, але можливо, а от Скелі Довбуша займали 76 км і ще незрозуміло скільки пішки. Порахувавши, що від нашого місця до Скель виявляється 12 км, вирішили йти пішки. Звісно, вирішальне слово було за чоловіком, який сказав: «Та що там 12 км., фігня. Туди й назад 24. Та я кожного ранку по 10 км пробігаю». Ok, любий, як скажеш. Що ж… Вперед до пригод.
Пригоди не змусили себе чекати. Туди ми дісталися непогано, стежка тільки заросла і майже її не видно, без телефону і навігатору не знайти. Коли ж ми майже дійшли до місця, що було досить складно, виявилося, що проблема із водою, про яку ми турбувалися, то не проблеми, адже її ще можна знайти, а от де зарядити телефон, що майже сів, ото справжня проблема…
І того, на зворотному шляху ми маємо телефон із 3% заряду і, щоб було не так нудно, дощ…
Коли нам залишалося трохи більше 4 км. до місця, де залишений був автомобіль, телефон повідомив: «Манав я на вас. Добирайтеся самі і …здох».
Добиралися ми просто неймовірно …нас вів іспанець по гирлу річки і… використовували телефон мого компаньйона, щоб хоч бачити напрямок, у якому нам рухатися. Через годинки дві хащів, кропиви, води, ліан і каміння… ми таки дісталися до людей. Мокрі але щасливі сіли до фургону і поїхали до тієї стоянки, де перед цим були.
Ми були дуже раді, що пригоди на цьому закінчилися. Однак, чи дійсно це було так…
Загриміло і почав накрапати невеличкий дощ… Мені пропонували поставити палатку під тент фургону, однак що може зробити палатці якийсь дощ, особливо MSRській. Ну ну… Не можна бути такою самовпевненою… Палатка була повністю мокра… Каремат теж. Спальник зачепило тільки трохи. Ми були сухі, і рюкзаки теж, але це не дуже радувало. Мені себе хотілося стукнути але, на жаль, це б не допомогло.
Ночували усі у фургоні. Я на передньому сидінні у позі «ненародженого маляти», спала години 4 і то добре, що спала, бо нили порізи і пожалені кропивою місця, а ще дуже крутило ноги. Було просто непереборне бажання, щоб скоріше настав ранок…
26.08.18
Зранку ми поснідали вівсянкою і поїхали до вокзалу Сколе. На жаль, квитків на скорий потяг не було, а зайцями нас не взяли, тому ми їхали електричкою. Це було… (знову купа негарних слів).
Коли ми зайшли електричка була вже повна, а зайшло нас багацько. Стояли у тамбурі. І не просто стояли, а стояли як «у тролейбусі в час пік».  А їхати ж то всього 3 години… Всього три години стоячи у переповненому вагоні… Ну так, дуже весело.
У Львові висушили намет, купили трохи їжі у потяг і пішли його зустрічати.
У потязі нам пощастило із компанією, адже це були чудові дві жінки, які нам дозволили розвісити речі просто у купе. Мої після того, як я розвісила їх сушитися попереднього дня і раптово почався дощ (ну той, який залив палатку), були абсолютно мокрі. Ще нас чекав бонус на вечерю, адже іспанець нам віддав свій пайок, що йому видають у їх військовій частині. Трохи засолодко як на мене, але як кажуть «дають – бери, б’ють – тікай». У пайку були із їстівного: згущене молоко, шоколадка, галетне печиво, вівсянка, какао… (ніби все).
Як дісталася до Києва, а потім до Полтави розповідати не буду, бо це не настільки цікаво, як описані до цього події, а тому закінчу висловом, який дійсно охарактеризував весь похід: «Жінка захоче – і крізь скелю пройде».

ЗІ: Ще була одна приємність, про яку забула розповісти, а саме: буквально на три хвилинки зупинилися у м.Ковель. Це було ніби занурення у дитинство, адже за пів години від нього я проводила майже кожне літо, а в сам Ковель їздила досить часто. Ностальджи...
о Немає коментарів:

Знайти у блозі