7 днів Solo

День перший

"Привіт, мої Хороші. І я за вами скучила... Але навіщо ж так ридати?" - думала я ступаючи на стежку першого дня у селі Ділове. Година була шоста і я чомусь вирішила, що дійду кудись там аж за 5 км. Ага, наївна. Певно давно не була в горах. Або щось мене тоді "переклининило". Дісталася до Ділового того дня просто чудово. Зі Львова на автобус до Франківська, далі стопом декілька машин змінила, проїжджаючи на невеликі відстані, а далі просто удача - мене підібрали такі ж "стопщики" і закинули до самого Пограничного пункту в селі.

Потім був чай у кафе і... дощ. Він почався ще у дорозі, десь після Квасів, але в Діловому, коли я тільки приїхала, його не було.

Проте дощ чи ні, йти все одно треба. Тому плащ у зуби, рейнкавер на рюкзак і у дорогу. 

Я не йшла, бігала, підганяючи себе і майже не зупиняючись на перепочинок. О 20 прийшла думка, що туди, куди хотіла точно не дійду. А дощ продовжував накрапати. Треба було щось робити. 

І знову удача. Напевно... Або ж Нагорі мене дуже люблять. У густому лісі я неочікувано вийшла на полянку. Таку маленьку-маленьку. Якраз має уміститися намет.

Темніло... Сили перейшли відмітку мінус... Таки я себе переоцінила. Не хотілося навіть їсти: чи то від утоми, чи то від чогось іншого. Але щось вкинути до шлунка було просто необхідно. Втома підіймалася від ніг і розтікалася по всьому тілу... Десята вечора... Цікаво, що чекає на мене завтра.

День другий

Сьогодні я прокинулася до будильника, тобто до 7. Якось не було зрозуміло, чи хочеться спати, чи ні. Доїла вчорашній суп, швиденько зібралася і гайда продовжувати свою справу, а саме: дертися вгору до водоспадів, краєвидів і гір.

Спочатку стежка була хороша, потім не дуже... Відсутність стежки компенсувала чорниця - гарна, м'ясиста, "фарбуюча" пальці і не тільки. Йти було мокро, а коли стали вогкими черевики, то і слизько. Але загалом сандалі показали себе молодцями: не жаркі, не слизькі і дуже зручні.

Із часом, на мою безмежну радість, почало крізь хмарки проглядати сонечко. Не дуже так сміливо, а потихеньку. Одразу стало тепліше. Але мокрий намет у рюкзаку все чекав і закликав до моєї совісті: "Мене треба просушити". Проте в лісі це зробити майже неможливо. До гори лишалося близько кілометра, коли на горизонті показалася гарна скеля. Девізом цього походу я напевно оберу: усе треба робити тоді, коли випадає можливість. Тому я вирішила не чекати вершинку, а просушитися і заодно пообідати тут, на скелі.

Добре, що так зробила, бо вершина була незрозуміла, а стежка по ній ще гірша. До колиби ж лишалося ще 3 кілометри. Прискорення мені надала пара туристів, що швидко наздоганяла. Не те щоб я хотіла туди прийти першою, але коли я їх пропустила, а вони після цього відстали, другого шансу на обгін я не дала. 

Правда це все одно не мало жодного значення, адже потім був дощ. Якраз після колиби, яка була зайнята, як я зрозуміла, місцевими. 

А ще я дуже забила спину... Якраз перед дощем спускалася по воду, посковзнулася, і так впала на гілку, яка стирчала, що ледь не завила. 

Після дощу і ще пари кілометрів показалася полонина, на яку я потрапила десь о годині четвертій. "Рухатися далі сенсу не було, краще добре відпочити, поїсти і насолодитися гарними краєвидами", - вирішила я. "Із цією погодою ніколи не вгадаєш".

***

А десь о восьмій вечора почалася злива. Вона мене навіть розбудила. На полонині розмістилося дуже багато наметів, але в той момент панувала абсолютна тиша, за виключенням гучного стукоту важких крапель по верхньому шару мого маленького будиночка. Стало дещо страшно: а раптом вода потрапить усередину. Я ще ніколи не стояла під таким дощем... У той момент нестерпно захотілося, щоб був поруч хтось близький...
А коли дощ скінчився і полонина ожила подумалося:"Як було добре без людей. Ці безкінечні балачки ні про що просто зводять із розуму. Усе таки Solo-похід має свій шарм".
Дістала із рюкзака електронну книгу - все одно зараз навряд чи вдасться заснути. Можна також залити водичкою насіння Чіа і ще раз повечеряти.

***
У Solo-похід треба йти для того, щоб побути на самоті, або ж... щоб ближче познайомитися із собою.

*** Є лише шлях уперед. Ні зупинки, ні скарги, ні сльози не зможуть нічому зарадити. Бо литимеш ти сльози, скаржитимешся чи просто стоятимеш, твій шлях сам не подолається. Тільки ти, ти один можеш його пройти. А тому час рушати далі.

День третій

Сьогодні підйом був о 5. Тому стало причиною три фактори: будильник, Зіли з людьми, що проїжджали повз, і розмови у таборі. Узагалі то я виспалась, але ж хіба так можна...

Сьогодні рухаюсь у бік Піп Івана. Снідаю, складаюся. Близько шостої виходжу.

Не всі прокинулися як я, рано. Дехто мабуть буде "дрихнути" до години 9-10. Вони ж на відпочинку. Я ні. Точніше не зовсім. У мене попереду шлях і незрозуміла погода. Мені немає на що розраховувати і на кого теж.

До Попа стежка йшла хороша, проте із погодою не пощастило. Біля табору було ще нічого: мені навіть вдалося зробити кілька чудових кадрів. Нагорі ж усе затягло хмарою і краєвиди потонули в молочній пелені. Треба швиденько спускатися вниз, до наметового містечка, адже сонечко потроху виглядає, а намет знову закликає до моєї совісті. Даємо поправку на погоду - незрозуміло чи вдасться його висушити пізніше, а в мокрому спати якось не дуже.

Проте спуститися вниз виявилося не так просто. Стежка видалася дуже крутою, а дощ її ще й підмочив добряче. Декілька разів не вдалося втриматися на ногах, проте постраждали лише штані. Їх я відмила на стоянці, а ще поїла і висушила все ж таки свій намет.

Минуло 15 км. Втома заповнює тіло. Треба шукати місце для відпочинку. Вода має бути через кілометр, а далі по маршруту після того джерела геть не скоро.

***

 Плани міняються. Стаю на ночівлю. Кемпінг дуже гарний. Ну дуже-дуже. Вода поруч, вид бомбезний. Єдине що змушує ніяковіти, це те, що тільки четверта вечора. Хоча, якщо добре подумати... Ну ОК, пройду я від Попа до Попа за три дні. Я можу. А сенс у тому який?! Крім того далі такого хорошого місця немає, хіба за кілометрів десять. Тому насолоджуємося красою Карпат і не заморочуємося із приводу і без.

*** 

Через декілька хвилин після установки намету з'являються люди. Ото "ха-ха". Жодного хорошого місця без них не обходиться. Лягаю відпочити і ненароком засинаю. Прокидаюся від шуму поруч. Аха... Компанія, яка питала, чи можна поставити намет поблизу мого... Я сказала, що можна, якщо гала не будете. Пізніше я почула від іншого хлопця з цієї ж компанії: "Шуміти?! Ми ж тут відпочиваємо". Нічого нічого. Я о п'ятій встану і влаштую вам відпочинок. 

*** 

За ким ти женешся? 

Не зрозуміло 

Куди ти поспішаєш? 

Теж не ясно 

День четвертий

Прокинулася я не о п'ятій, а о шостій. Нічого, ми і о шостій можемо пошуміти. Сьогодні стежка пролягала через місця прекрасні. На кожній невеличкій вершині і навіть на шляху до неї хотілося сказати: Вау, як гарно. Просто неймовірна краса навколо. Пообідала на кемпінг галявині. Трохи відпочила. Зустріла знайомих із Полонини хлопців. Хлопці спішили, тому пішли далі. Дорога виявилася двохполосна і нецікава, тому я вирішила йти не як усі нормальні люди низом, а верхом. Проте напевно я взяла не ту стежку і трохи "блуконула". "Чорнична дорога", так я її назвала, неочікувано завела мене в Румунію. Та хвилювання не було, адже зі мною GPS. Трохи поблукавши, вирішила повертатися. Хорошого потрошку. Краєвиди порадували - мабуть це будуть одні з моїх найкращих фото - невідомими стежками Румунії. Нічого, я ще сюди повернуся.

Та й день загалом виявився просто чудовим. А ще я наїлася смачної чорниці. Правда не скажу, що попередні дні мені щось заважало це робити. Але сьогоднішній день особливий. Цьогорічні Карпати у мене вийшли "Чорничними".

*** 

"Найдибільніше" питання походу: тобі не страшно?! Перше, якби мені було страшно, я б не пішла у цей похід. Друге: чого саме я маю боятися? Вас?! Ну цікаві.

*** 

Напевно я таки простудилася, але зізнаватися у цьому, навіть собі, не хочеться. Із носу тече. Можливо навіть підвищилась температура. Добре, що я лишилася ночувати не у Стозі, як було відмічено, чи як питали мене хлопці, а дещо пізніше, десь за 3,5 км (так було написано на маршрутному знаку). Тут добре. Люди якщо і є, то десь далі, в іншому місці. Мені їх навіть не видно, лише інколи доносяться голоси. Направляючись сюди, мені вдалося познімати зі штативом. Навіть телефон розрядився от такої краси навколо, довелося ж фоткати кожні 100 метрів. Правда гарна погода тривала не довго. Десь через пів години після установки намету пішов дощ.

День п'ятий

Важкий, як на мене, видався сьогодні день. Встала близько шостої. Шлях був до ще одного Попа - Чорногірського. Дорогою проходила досить цікаву ферму, де, як виявилося потім, можна заночувати за 50 грн і помитися за 30. Шкода, що я не знала про неї раніше. Могла б прийняти душ, адже через мою нежить купатися у джерелах я не наважилася, тим паче мити голову.

До вершини дійшла майже без пригод. Майже, бо десь за 100 метрів до кінцевого пункту, почав накрапати дощ, а потім ще й посилився. Це він мені та ще деяким туристам, що зустрілися на моєму шляху "дав під сраку копняка" і ми дуже швиденько забралися нагору, до обсерваторії. В середині вже були туристи, яким пощастило піднятися дещо раніше і сфотографувати краєвиди із самого верху.

Якраз час для обіду... Ще вдалося надіслати смс додому, бо на всьому маршруті або не було зв'язку, або був Румунський роумінг. На смс вистачило, на інтернет, на жаль, ні. Чекати з моря погоди, а на горі того, що покращиться погода, мені не хотілося, а тому рухаюсь далі. Поговоривши з іншими туристами, вирішила йти до озера Несамовите. Шлях туди неблизький, 11 кілометрів, тому треба йти досить швидко. Ця відстань мені далася дуже важко. Ще мабуть не було так складно дійти до пункту призначення. Мало того, погода просто жахлива: то дощ, то туман, то вітер... Але я все таки дісталася до кемпінгу... Моросило, озеро плавно занурювалося у молоко. Навіть фоток гарних не вийде... А значить вечеряємо і лягаємо спатки.

*** 

Що означає підкорити гору?! Один такий замовляє авто, що підвозить до самого підніжжя... Інший же йде від села, продирається крізь зарості, обходить каміння, збирається наверх. І той і інший типу "підкорили гору". А гора така: "Ну ну... Ну ну..."

День шостий

Добре, коли на тебе чекають. Коли не чекають - гірше. Цінно, коли про тебе хвилюються. Це означає, що ти важливий для цієї людини. Дуже потрібно, щоб про тебе думали, тоді думки обов'язково передадуться, навіть на відстані. Безцінно, коли ці думки озвучують, так з'являється впевненість у людині.

*** 

Сьогодні мій шостий день у горах. Дуже важливий день на розуміння. Хоча не скажу, що інші були якимись не такими. Сьогодні весь шлях мене переслідував туман: від озера Несамовитого і аж до підніжжя Говерли. Чомусь я вирішила не заходити на найвищу точку України, не планувала. Однак пізніше подумала, що може і зміню свою думку. Все буде залежати від погоди. Остання виявилася м'яко кажучи, не дуже: вітер, дощик і туман. Та і кожен, хто траплявся на моєму шляху казав, що на Говерлі молоко. Саме тому я й обійшла її траверсом. А коли була уже біля підніжжя, хмарка розвіялася і вийшло сонце...

Сказати, що мені було шкода, це мабуть нічого не сказати. Дуже хотілося просто повернути назад і забігти з розгону... Але, по перше, треба було ховати рюкзак, а по друге хто сказав, що хмарка буде мене люб'язно чекати і не підходити більше до гори. Так я йшла у роздумах і картаннях, доки не потрапила на так звану "перемичку", на якій зустріла лісників чи щось типу того. Це означало, що в них я зможу лишити рюкзак і повернутися. Далі діалог: - Доброго дня. Ви тут працюєте? - Так. - А можу я тут у вас лишити речі і швиденько збігати на Говерлу? - Ну тут ось лежить чотири рюкзаки. Ваш може бути п'ятим. До Говерли йти 1,5 години. Якщо будете бігти і того швидше. Там ніби розпогодилося. - Ага. Я якраз обійшла її траверсом і хмарка розвіялася. Так шкода. - А ви раніше були на Говерлі? - Так. Двічі. Весною і взимку. - То краще йдіть на Петрос. Немає що на тій Говерлі робити. Так і сказали: "Немає що на тій Говерлі робити". Смішні... Але йти назад розхотілося. Дійсно, прийду, а там знову молоко. Що, так і буду бігати туди-сюди?! Найцікавіше, що про непогоду на Говерлі казав і прогноз, і люди, і навіть мої очі, а воно ось як... Ніколи не знаєш. Певно не завжди треба гору обходити... Але то вже буде інша історія.

Сьогодні ж я ночую у підніжжя Петроса, на полонині Головаческу і дуже сподіваюсь, що завтра із погодою таки пощастить, бо на цю гору я таки видертися хочу.

Чомусь Петрос мені завжди здавався складнішим, але привабливішим за Говерлу. Навіть не знаю, чому так.

***

Страшно ходити у походи не з тими людьми. Самій ходити у походи не страшно...

***

Коротка дорога на карті, ще нічого не означає. Особливо, коли ти в горах.

***

Найприємніший знак на дорозі - мітка, адже це означає, що ти йдеш правильно.

***

Буває дихання перше, друге і третє. А коли ти вже здається не можеш рухатися далі, наступає дихання десяте.

***

Краще повільно йти ніж швидко падати. 

День сьомий

Сьогодні день пройшов під егідою: Підкорюємо Петрос. Хоча більш влучно звучало б "Карабкаємося вгору". Правда погода видалася незрозуміла.

Прокинулася о 5й ранку, подивилася з намету на туман і зорі й задізла далі спати. Друга спроба випала на 6:30 - Петрос як і до цього ховався у хмарах але вставати все одно треба. Лишилося покластися на удачу і Всевишнього.

Мені і правда дуже кортіло подивитися з вершини гори на краєвиди навколо, особливо після вчорашньої невдачі із Говерлою.

Довелося продиратися через туман: нічого, годинку на вершині ожна й почекати, може розпогодиться. Але, видершись на гору, я виявила, що туман і хмари то є, але також видніє й сонечко, запрошуючи до себе.

Після Петроса був спуск, довгий спуск у Ясіня. На ЖД станцію я потрапила близько 16, якраз до потягу Рахів - Харків. Можна доїхати до Львова, а там провести півтора дні і зробити найжаданішу річ туриста, що провів 7 днів у горах: Прийняти душ. 

***

Так написано багато. 

А сказано ще більше.

Про красу цих безмежних схилів.

Гори нікому не можуть належати.

Гори неможливо підкорити,

Бо раз до них потрапивши,

Ти залишаєшся їхніми навічно.